Злапані моменти

Між цими знимками — інтервал майже 3.5 роки і, певно, все, що їх єднає, то місце зйомки. Кам’янець-Подільський, район вулиці Вірменської, а от як звати цервку я не пригадую, бо мене цікавила зйомка.

В 2009му знимка ліворуч була, звісно, для мене певним досягненням, хоча зараз без сліз дивитись на ті обробки я не можу. В 2012му знимка, що праворуч, до певної міри теж стала досягненням і я навіть спромігся її обробити, але чи не винесе мене цей результат в істерику роки ще через три? Творчість-то циклічна, десь тупочу на місці, потім щось неясне і бац! на новий рівень. Чи, може, я просто хочу в то вірити?

2009 та 2012 роки. Плівка і цифра. Весна і осінь. Ось такий диптих. Тільки Кам’янець — той самий.

…частина 3я і остання про Кам’янець восени в цій розповіді. Хоча, цілком вірогідно, матиму настрій та оброблю якісь інші фотографії. Тут вже сам не знаю — і обіцяти не буду. Попереднє: [1], [2].

Того дня (а відбулось це в неділю, 22 жовтня 2012 року) ми побачили Кам’янець в дещо містичному, туманному амплуа. Він ніби дозволяв нам і трошки зазирнути за куліси, і ніби ховався. Для якихось сюжетів ця погода стала фотогенічною і такою, що робить настрій, іншим вона навпаки не пасувала, та чи буває щось однозначно добре (або погане)? Не буває.

До слова: на днях почув, що англійці мають приказку «Нема нічого кращого за погану погоду». За достовірність поручитись не можу, а от до розповіді долучу, бо так і відбулось.

Ще 5 фотографій осіннього Кам’янця. Спочатку було ще 6, але все ж відцензурував одну. Направду, можна ще дві обрізати і лишити аж три світлини, але то вже буде політ перфекціонізму…
 

З моменту перших відвідин Кам’янця-Подільського (а трапилось то вже огого… в 2005 році, дякуючи моєму другу — зараз ще розповім, як то відбулось) я хотів побувати в Кам’янці осінньому. Щоправда, коли побував, то до цього моменту всі можливі фотоштампи міста вже відзняв. А ось вперше…

…Юра подзвонив мені близько 16 години в п’ятницю: «Які плани на вихідні?» — «Та ніяких…». Далі було: «В Кам’янець поїхали?» — «Ну, поїхали.. Коли?» — «За годину по Тебе заїду!». Отакої! Так я вперше побував в Кам’янці, по дорозі ми легенько блуданули на Хмельниччині, о другій ночі, в містечку з милозвучною (для заблудивших) назвою Сатанів, а перед шостою ранку вже були біля Кам’янця. Там збирались летуни на повітряних кулях — власне, ми подивились їх старт та посунули в місто, тинятись замком та навколишньою територією… Певно, повибираю кілька знимок з тих часів. Інакше розповідь буде явно неповною.

Потім ми з Сергієм Криницею хотіли покататись на Поділля восени 2011го, та не склалось. Ось, тільки в 2012му і доїхав (мається на увазі саме восени; навесні того ж 2012го був ще раз, а до того — ще). І хоч би як намагався не знимкувати те, що набило оскомину, втриматись не зміг (буквально перед поїздкою оновив фотоапарат і руки чухались звірячо).