Злапані моменти

Вже минув тривалий час, відколи я помітив за собою цікавість саме до вечірньо-нічної зйомки. Знимки геть інакші стають (особливо, якщо подовжити витримку та повністю розмазати людей).

Один недолік є, щоправда. Влітку треба гуляти до бознаколи, перш ніж можна буде так познимкувати. От ми в Празі й гуляли чи не до другої години ночі, потім неабияк здивувавши адміністратора на рецепції готелю, бо коли ми заселялись, там була зовсім інакша людина :)

Відколи тогоріч повернувся з матрасної мандрівки на Полісся, що мала місце в кінці червня — на початку липня, мене не відпускала думка навідатись туди восени. Надто вже гарно було влітку… Надто шкода недознятих сюжетів.

Цьогоріч ще з весни планував, що так чи інакше туди поїду. В вересні… Не склалось.

Втім, потрапити на те місце, хоча і в зовсім інакшому форматі, все ж вдалось. В кінці жовтня. Буквально на пів-години, під захід Сонця. Обмежував час: до рідного дому ще поза 500 км, а на наступний день — на роботу. Що ж, навіть ті півгодини дали бурю емоцій.

Найцікавіше, що своє емоційне ставлення усвідомив вже за кілька тижнів, адже на місці відчувалось все по-інакшому. Ось тут ми стрибали, бо стояти було нереально — мурашки миттю вилазили на ноги. Як не кусали, то це було щонайменше лоскітно. А туди вже не потраплю: ріка піднялась. А тут було таке пахуче різнотрав’я! Та й на дубі листя було і було…

Поблукав знайомими місцями та й поїхав домів. Варшавка дарувала радість руху — машин мінімум, населених мінімум, дорога нова. Але до дуба восени я ще приїду. Тільки раніше.