Не те, щоби ровер мені був зовсім чужий, ні… років 20 тому в мене він був, свій. Виглядало це, мабуть, дещо потішно, бо ровер був заввишки з мене, харківського якогось-то там заводу. Казали, що називали такі ровери «напівспортивними». У нього були цілі дві зірки спереду та чотири — ззаду. Вельми круто. А ще були величезні вузькі колеса та перемикачі передач (хто сказав «манетки»? нєєєєє, то були тросики! поставити «передачу» між двома зірками було лешге легкого).
Виглядало то все десь так (фото не моє):
Насправді навіть не зовсім так, позаяк кермо було обмотане вишневою ізострічкою (ховайся!), а рама була незрозумілого кольору після спроби її пофарбування «бронзовою» фарбою. Чи щось не пофартило з розчинником, чи з лаком — хто-хто, а я — точно не скажу. Але вона пішла синьо-зеленими плямами. Колір назвали «лєопьордовим», оголосили не багою, а фічею і лишили…
З втратою того ровера (що сталася у зв’язку з надскладними економічними обставинами) я надовго втратив зв’язок зі світом двоколісних. Однак, позаминулого року щось «стрілило»…
Раз взяв ровер напрокат сам один… Поперло. Другий взяли ровери разом з Юлею ще й з тримачами на машину — поперло вдвічі більше. Ну, раз пішла така п’янка…
Я довго думав і вагався, жаба — моцне все ж таки тотемне створіння. Але…
Після тривалих консультацій (вибачте, погарячкував: відпарювання мізків Славіку, Андрію, Михайлу та ще деяким адептам культу) вибір зупинився на тунайнері, після проб — Giant Revel 1 29er. Позаяк зовсім полишати авто я не збираюсь, рівно як і зовсім пересідати на ровер, в місті стало -0.5 водія та +0.5 ровериста. Ну що, поїхали?
