Злапані моменти

Тим, хто все ще вірить в німецьку пунктуальність, рекомендую покористуватися послугами Дойче Бан. Тим, хто вірить в орднунг, — от вам казочка.

Ще минулого ТО Левеняти мене попередили, що наступного ТО треба буде замінити гальмівні диски разом з колодками. Звісно, я то десь “на фоні” пам’ятав, але саме “на фоні”. Тому в січні воно стало “новиною”, котра виявилася добре забутою старою інформацією.

Офіційний сервіс постарався і викотив рахунок у всього лише 1500 (чи щось там подібне, радше більше) ойро. Мало не вдавившися кавою (дзвонили по телефону, узгоджували) та спробувавши культурно перекласти фразу “Свиню під хвіст поцілуй” (хто не в курсі – див. кіно “Курлява Сью”), відмовився. Приїхавши забирати машину, взяв пропозицію, вирішив думати.

Біглий пошук з/ч показав, що лише на них, не беручи до уваги пластилінові речі та інший гній невідомого походження, різниця складає близько 600 ойро. Візит в майстерню біля хати показав, що послуги можна “здешевити” ще на добрих 150, щоправда, гарантії з власними з/ч не дають. Запит на оф. сервіс дав результат у вигляді листа, що вони поставлять з/ч, які я привезу.

Зібравши з/ч та прочекавши 2 тижні, поки на оф. сервісі буде час, приїхав до них. Даючи ключі від машини, надав прискорення работнічку, аби подивився, що в багажнику. На що він одразу відмовився і заявив, що вони “мали на увазі мої з/ч з логотипом пєугєота і ніщо інакше”. Тикання в писок листа від них же, де такого зазначено не було, ефекту не принесло. Титанічними зусиллями стримуючись спитати, чи чолов’яга знає російську (місцевої лексики різко забракло) відібрав ключі та поїхав.

Кулєги підсуєтилися і швиденько організували два телефони людей з руками з потрібного місця, то ж наступного дня я був в одного з них. Глянувши документи та звіривши сумісність з/ч та машини, чоловік поцікавився, якими мовами, окрім німецької, я розмовляю. Почувши список, посміхнувся і сказав “Ну то давай по-нашому. Я – з Києва.”.

Звичайно, все зробили, все працює, різниця в ціні – йо-хо-хо. Хоча з того, що я надивився в їх майстерні, прийшло усвідомлення, що б/у машину я й тут не куплю.

Тут і казочці кінець. Всім добра.

Відкрию собі таку серію записів, колись буде цікаво почитати, може…

Цікаво часом дослідити оточуюче середовище. Ось в Олімпійському парку мене цікавила певний час назва “вулиці” – Spiridon Louis Ring. Ring – то ясно, кільце, а от ім’я не надто німецьке. Так я про це і не згадав би, якби цими вихідними не зайшла розмова про марафонську дистанцію та рекорд часу на ній.

Отже, виявилося, що Спірідон Луїс (гр. Σπυρίδων “Σπύρος” Λούης) – грек, який в 1896 році здобув першу перемогу на марафонській дистанції в “сучасних” Олімпійських іграх. Так от… Рекордний час, встановлений ним, склав 2:58:46 та протримався до 1900 року. На цей раз “перемогу” здобув француз Michel Théato.

P.s.: тішитимуся, якщо це комусь крім мене цікаво.

Вчора загуляли з Юльцею на виставку «f.re.e München» (Die Reise und Freizeit Messe), присвячену дозвіллю у вільний час. Крім загальних розділів з темами, релевантними для Німеччини (вело, автокемпінг, каякінг, SUP, дайвінг і т.п.) два зали з шести були присвячені напрямам подорожей, так би мовити. Один зал зайняла сама Німеччина (мені здалося, що лише Баварія пів-залу відтяпала), другий зал був присвячений Східній Європі та «далеким напрямкам».

Вдосталь налазившися по «околицях» і назбиравши купу вело- та пішохідних мап (Юлі ще вино наливали дегустувати – я ж був за кермом) ми пішли в напрямку тих «інших» країн. Чесно кажучи, сподівалися знайти стенд про Україну, але не марно. З відносно «сусідніх» до Німеччини країн була моцно представлена Італія, Чехія та Угорщина. Був заскочений відсутністю Польщі; Словенія «приєдналася» прикордонною частиною до Австрії, подальших Балкан не було взагалі. України ми, звісно, так і не знайшли… Дуже прикро, позаяк в інформаційному просторі Німеччини Україна на разі відсутня майже повністю – на мій погляд – хоча почитую місцеві ЗМІ час від часу.

Дещо розчарувала велочастина: я сподівався побачити/спробувати шосейники (тема, яка мене зараз цікавить), але дзуськи: світ збожеволів на тему електроровера і, здається, інших просто нема. Були або хіпстерські сітібайки, або жирдяї (fatbike) і скромно, майже в куточку, пара двопідвісів. Всьйо. Ну і хрін з ним, полажу по магазинах.

В чому плюс виставки – то інформація щодо можливостей подорожей. Мапи (для піших походів, роверові, мапи з кемпінгами), журнальчики, описи маршрутів. Часто це представляють господарі якихось готелів, які пропонують знижки відвідувачам виставки (пропозиції вельми приємні), дуже часто рішення «все з одних рук» (принаймні, нам запропонували пів-пенсіон на кордоні Австрії та Словаччини по ціні недорогого готелю з харчуванням, можливості SPA, ровери на місці, опис маршрутів навколо – можна гуляти, можна їздити, купа інформації – і це не готель чи турфірма, а сім’я з двома дітьми, яка має кімнати для гостей).

В людей нема очікування «з моря погоди», вони самі йдуть шукати своїх клієнтів. З сумом подумав, що в Україні так можна було би пропонувати тури по замках, виноробних господарствах, навіть просто покатати по карпатських селах (well-well, треба якісь лендровери діфендери, але все ж таки, гарно ж в нас!)… але ніхто цього не робить. А за найскромнішими підрахунками лише матеріалу, який ми принесли – а брали лише цікаве – вистарчить роки на три подорожей. Тобто середньостатистичний німець до України не доїде, хіба має шило в сраці та жагу пригод, бо він про ту Україну нічого і ніколи не чув… Сумно.