Злапані моменти

Тогоріч надибав ось таку цікаву книжку. Концепція полягає в тім, що для покращення результатів бігу варто 80% тренувань тримати в “легкій” зоні (згідно рекомендацій автора, “легко” — це достатньо швидко, аби ще можна було підтримувати розмову, не обриваючи реплік). Методика доведена тими чи іншими дослідженнями, але ж найцікавіший експеримент — над собою.

Таким чином я відбігав десь біля половини плану тренувань до півмарафону, з різних причин (основною, щоправда, видалась інакша ціль, роверова, яка стимулювала багато часу проводити з двоколісним другом). Ні на що особливо не сподіваючись, вийшовши на старт в нових кросівках, куплених напередодні півмарафону, результат був покращений чи то на 10, чи то на 15 хвилин. Ми з Юлею думали вкластися в 2 години, але получилося 2 години 7 секунд. То — згідно офіційного заліку часу. Втім, про це вже було, не повторюватимусь.

Доволі цікаво, що подібна практика працює, загалом, і з роверком. Або мені (принаймні) хочеться в це вірити. Але майже щоденні 20 км на роботу/з роботи за рік зробили осінні франконські 120 км не чимось надзвичайним, хоча, звісно, й не зовсім “легенькою прогулянкою”.

Позавчора мою машину вперше умурдилися свідомо заблокувати на парковці (опа, не чекали? думали, в Еуропі всі метеликами пукають? :)), відтак сьогодні я був дуже радий свідомо знову взяти ровер. Власне, вчорашня поїздка була радше відносною необхідністю.

А позавчора Süddeutsche Zeitung якраз писала, що ровер лишається чи не найшвидшим способом пересування по місту взимку. Вільно цитуючи газету: “S-Bahn (міська електричка) запізнюється, автобус стоїть в корку разом з автомобілями (частково правда), трамвай заповнений шмаркаючими носами… зате велодоріжки майже пусті.” (текст в дужках — мої коментарі). Цілком правдиво. Для повноти картини зазначу, що велодоріжки ще й доволі часто вичищені краще за тротуари. Пізніше сніг буде розкатаний до асфальту, а кам’яна крихта залишиться (до весни, коли кумедна машинка-типу-“порохотяг” позбирає ці камінці з доріг, доріжок та тротуарів та поскладає в ящик до наступної зими).

Кумедно, але середній час добирання на роботу ровером взимку скоротився майже на 2 хвилини (34 хвилини проти 36 влітку). Швидкість — майже без змін, все ж таки акуратніші повороти даються взнаки. Ну й не так гаряче. З курйозів: велодоріжки в моєму “селі” (пару кілометрів від ляндесхауптштата) були вичищені до асфальту буквально на третій третій день після снігопаду, тоді коли в Мюнхені багато з них досі мають на поверхні сніг, що його розкатують небагаточисельні роверисти, половина з яких — брутальні дяді й цьоці, екіпіровані на багато сотень єврів, а половина — школярі/студенти, які й надалі їздять відомими маршрутами, хоч і не так чисельно, як влітку.

Просто так — Апельсин у форматі “Punk not dead”. Власне, мета привезти домів шиповану гуму і була потребою використання машини, не хотілося перти на собі, як-то успішно робив навесні.

Найулюбленіша, попри всю свою обшарпаність та занедбаність, станція української залізниці…

Пригадую, як вперше взнав про її існування. Колись, коли мацкалі були менш кацапи, а в мене було дещо менше самоідентичності, та на самих початках мого захоплення фототемою (а було то в 2003 році, коли ми з Сашею С. працювали разом і разом погрязли в цьому брудному збоченні), я товкся на Клубі Фото.ру. Цікавили персонажі і здалеку, і поблизу. От одним з таких авторів була Іра з Києва, в якої я й побачив фото цієї станції. Побачив, забув. А потрапив на це місце вже згодом, на 6 років пізніше, коли ми з Юлею поїхали шукати замок в Чинадієво, про який ще на той час ніхто не знав, але то вже геть інакша історія.

Отже, 2009. Fuji Superia, Canon EOS 3 та улюблена мною Tokina AT-X Pro 28-80/2.8. Після грамотного сканування не було ніяких забав з витягуванням кольору і тому подібним. Вже би й зараз щось так познимкував, але видатки на процес, від якого я геть відійшов, мене просто вражають (адже ані сканера, ані плівкової камери в мене нема).