Дорогою з відрядження додому я мав неабияку (в сенсі тривалості) стиковку авіарейсів в Лондоні. Здавалось би, можна радіти: на перебування в такому місті — 8..9 годин, гуляти-неперегуляти! Все би так і було, якби не загальна тривалість подорожі: вона почалась близько 10:00 в суботу, а закінчитись мала по 23:00 в неділю.
З огляду на такі справи я мав готель поблизу Хітроу, аби хоч трошки поспати. Сам Хітроу, звісно, окрема тема для розповіді (аж захотілось подивитись «Термінал» з Хенксом!). Але в контексті цього оповідання Хітроу може фігурувати лише як станція прибуття та від’їзду. Скажу лишень, що громадським транспортом шлях з Хітроу до Лондона складає (за оцінками карт Корпорації Добра) близько години. Альтернатива — швидкісний потяг Heathrow Express та його 20 хвилин в дорозі.
Будь-хто уявить собі мої емоції, коли я, вийшовши зі станції Вестмінстер, побачив Великого Бена. Вперше. Ввечері. Без будь-яких ознак хоч якоїсь підсвітки. Потужні відчуття!
Вирішивши, що на безриб’ї все — риба, розклав штатив та спрямував камеру в бік Лондонського Ока. Насправді думки в голові різко поділились на три табори та сформували вимоги на вибір:
а) не виглуплюватись, метро → Хітроу → готель, чорт з ними, грошима, витраченими на транспорт;
б) сфотографувати Лондонське Око та рухом до Тауербрідж;
в) чекати тут «погоди».
Переміг, по факту, третій варіант, адже поки я вихилявся і так, і сяк, підсвітку Вестмінстера все ж включили… Опрацювавши декілька ракурсів та зробивши вірний висновок щодо доцільності поїздки до Тауербріджа (профуканий готель, ніч бознаде), склався та пішов до метро. На останній автобус з Хітроу до готелю — встиг.
