Вечірнє світло фарбувало горби, на яких розкинулась Яблуниця, в теплі кольори, вітер свистів у вухах та повністю позбавляв відчуття реальності, а я відхекувався від підйому. Власне, варто було би подумати, що зручно спочатку розкинути табір, а потім лізти на вершину, але де ж там…
А з тієї Яблуниці Хом’як виглядає якось так:
