Злапані моменти

Якщо хто не в курсі, в травні я пересів зі свого оранжевого МТБ-хардтейла на електричний МТБ-підвіс, аби було весело і з вітерцем. Веселіше стало, з вітерцем — теж, словом, я перейшов у сьому стадію відносин з eMTB (підказка: опис тутка).

Відомо, що одна з священих воєн з еМТБ — то втрата фітнесу. Я згадав про це випадково і, будучи знаним цифробуквоїдом та вимірюючи все, що вимірюється, легко знайшлися подібні поїздки на МТБ та еМТБ, без намагання порівняння — їх роздяліють порядку 4 місяців. І ось, що я побачив:

Хо-хо, хто сходу вгадає, де “електричка”, а де “біобайк”? Спеціально виділив середній пульс. Час — порівняний, швидкість — порівняна. Так от, біобайк ліворуч. І — о, диво — на ньому “легше”, ніж на “електричці”. Можливо, варто зазначити, що я мав вельми легкий біобайк, 11 кг. Проти 23 кг електроровера то виглядає невагомо. Але фокус таки в  ім, що на електровелику не легше, а швидше. Звичайно, не весь час в турборежимі :)))

І, звичайно, з ССТ (Синім Супер Трактором) я покатався подивитися Зальцкаммерґут Трофі, але то вже геть інакша історія.

Епіграфом до цієї нотатки мав би бути анекдот про ворону, що летіла з лебедями в далекі краї, птаху сильну, горду і сміливу. Але не буде.

Сьогодні мені вдався великий крок в спортивному житті офісного працівника: пробіг свій перший марафон. Повну дистанцію. І, позаяк зараз добре не буде, добре було вчора, вирішив ще й думки понаписувати, що в голову приходило. Ці думки будуть неструктуровані, просто всіляке різне.

…перші 30 кілометрів люди зазвичай говорять. Потім говорять дуже мало і, в основному, щось типу “не вмирай прямо тут, лишилося Х кілометрів”. Усвідомлення часу Y для подолання цих Х кілометрів з кореляцією на поточний стан організму ентузіазму особисто мені не надто додає.

…багато чого “виїжджається” на ендорфінах. В нормальному стані, страждаючи після 35 км (які мені особисто попалися на ненависну частину Мюнхенського марафону - музейний квартал) я би просто забив на біганину і пішов домів пити пиво. Але тут “ми ж за це заплатили”. Страждаєш, біжиш. Чи то пак, намагаєшся бігти.

Трохи серйозніше, але мій улюблений контроль швидкості за каденсом (частота, кількість кроків на хвилину) після 30 км особисто для мене працював вже фігово: ноги втомлюються, крок скорочується і ті ж кроки на хвилину вже не приносять бажаний темп. Збільшувати каденс теж не дуже получається: пульс натякає, що це не найкраща затія. Ноги теж не в захваті.

Ейфорія від підтримки, коли прийде хтось з друзів (Андрій, Настя!) перекриває будь-які страждання ще за 100 метрів до місця зустрічі. А якщо то перед фінішом - донавалюється (якщо це можна так назвати, гхм) вже просто на автоматі. 

Усвідомлення фінішу доганяється пізніше. Набагааато пізніше, навіть після мімімідальки. То було змагання з самим собою. Воно геть інакше.

Загальна атмосфера події з постійною підтримкою глядачів (ну й нехай, що не свої - свої все одно потім прийшли, хоч і не домовлялися) дуже суне вперед. Посміхаєшся, піт тече, висихає на губах, тобою можна зализувати текілу, але пре.

І вже потім, лише потім, виповзаючи з ванни вдома, можна закричати “Господар (тренінг план) подарував Доббі шкарпетку! Доббі вільний!”. Доббі вільний… до наступної ідеї “чи не взяти участь в он тій події…”.

Давно вже не знімаючи на плівку та не отримуючи плівкові скани, я встиг начисто забути,
що таке "забирання порохів на фото". Аж ось смикнуло зробити автопортрет в чорній сорочці…