Злапані моменти

Здається, що я вже вчетверте намагаюсь написати щось мудре про Спішські Град. Нічого не виходить! Хоча.. нє, одне речення все ж таки вродив: думаю, кожен, хто був у Словаччині неподалік Попрада, відвідали цей замок. Відтак, давайте-но я дам посилання на те, де можна про замок почитати (та подивитись значно, в рази кращі знимки) – [1], [2]. А собі просто запишу, що був там, що хочу туди ще раз навідатись і побувати, в т.ч., в печерах під замком.

Складалося так, що нам треба було в квітні катнутись через польський кордон. На початках цієї затії думали, що поїдемо знову в Польщу, як на початку березня, але потім трошки змінили плани, бо друзі спокусили нас Словаччиною, а якщо точніше, то Попрадом. Маршрут з достаменно відомою дорогою був, то ж я почав «пилососити» Wikimapi’ю вздовж нього. Тут варто зазначити, що це для мене майже звична (вже) процедура, адже знаходиться доволі багато цікавого. За наявності часу та долі авантюризму, наполегливо рекомендую.

Так в нашому маршруті опинився замок в Старій Любовні. Разом зі скансеном, що поруч із замком. Ні туди, ні туди ми не попали. Насправді як би ми не гнали з кордону, все одно не встигли б: в квітні туристичний сезон ще не розпочатий і останні туристи, яких допускають (в суботу) в замок, заходять о другій. Ех, нема на них мудрого раві з анекдоту («У всех шабат, у меня четверг»)!!

По цій простезній причині, що стала обставиною непереборної дії, пообідали з горя в кафе біля замку та покотились в Попрад. Зрештою, до того ми погуляли по Бардейову (досі згаданому аж однією знимкою) та пуцьнули кілька пейзажиків по дорозі. А до цього замку є привід приїхати ще, як і до Словаччини загалом, бо країна сподобалась нам обом.

Вчора здійснив одну маленьку мрію: побувати в Олеському замку, який весь час винагороджував лише проїздом повз, ще й взимку. Щоправда, далеко не все з запланованого вдалось, та й на світло відверто запізнювався, але життя дорожче, то ж їхав в межах правил :)

До двох вбитих зайців (візит ексклюзивно в Олесько та Олесько зимове) додався третій — то я нарешті задовільнив жабу і вкрав у Романа фотографії таки зазнимкував замок з траси*. Ще два зайці таки втікли: в парку біля замку погуляти не вдалось (охоронці — дядьки суворі, «Закрито! Замок працює до 16ї години.» — «А ресторан?» — «В ресторан можна.» — «А якщо ми навколо замку погуляємо?» — «Не можна! Замок працює до …» — «Ну тоді ми в ресторан.» — «А, проходьте.»). В ресторані ми таки побували, ну ж не перти хоч і 80 км, але дарма? А от по парку гуляти було вже темно. Відтак і зробити фітку в парчку «… років потому», як у мене дитяча є, теж не получилось. Цього разу!

* – власне, Романові кадри, які мене надихнули, є у нього в блогу. І не тільки. Зайдіть обов’язково.