Тогоріч вертались ми з Юльцею додомцю з Польщі. Як пройшли кордон за півгодини – окрема розмова, особливо – порівняно з проходженням того ж кордону дорогою до славетного міста Кракова з не менш славетного Львіва, як колись зробив помилку мій товариш з Москви.
Та казка не про те.
Біля Яворова я, було діло, спочатку не повірив навігатору, потім проскочив поворот на трасу та, звичайно, досить успішно заїхав в місто. Давайте не будемо про ознакованість та освітленість наших доріг, Біг-ме! Буржуйське неподобство радісно бовнуло “перерашшот маршрута” та обнадійливо видало щось в стилі “Не ссы, Маруся, – я Дубровский”. Щоправда, то було замасковане Сусанівське “я знаю дорогу”. Йой, людоньки, що ж то ся робе…
Перші думки про те, що Сірожа-Сусанін бреше, закрались, коли ми з майже усією наявною ілюмінацією (дальнє світло з протитуманками, бо темно в тім Яворові, як у афроукраїнця в очах) вперлись у ворота військової частини. СС далі вважав, що ото ще трошка, тутка-во кільометр (добре хоч не гуцульський) і бум на дорозі домів! Дядьки в камуфляжі та з автоматами по той бік воріт не сприймали Сірожиного ентузіазму. Направду кажучи, я сприйняв то ще гірше, тому дав задню, газу і дьору. Нічого, зараз об’їдемо військову частину та домів!!!
Є таке слово, я його люблю, хоча й дурнувате. Ось воно: вотпрямщаз! СС, якому ми все ще вірили, знову заволав, що попри нашу недовіру він знає дорогу! Тепер я стервові не повірив і вирішив подивитись на мапі, кудою їдемо. Виглядало, що “чуваки, всьо чотко” – об’їжджаємо Яворів і на тарсу, домів!
Вотпрямщаз. Об’їзд йшов хоч і навколо військової частини, від якої ми щойно втікли, та попри інші ворота. Уявіть: з одного боку ліс, з іншого – стіна з красномовними табличками “Стій! Стріляють!” та – правильно! Ще одні ворота з КПП. І з дядями. З автоматами. В камуфляжі. По цей бік. Добре, хоч дорога йшла попри них… І ми з всією ілюмінацією (читай абзац про афроукраїнця)… Фух, проскочили.
Ям на дорозі більшає, ВЧ лишилась позаду, до повороту на трасу якихось кілька кільометрів, краса-лєпота. І перша ночі десь. Ліс казковий – густий, не проткнешся. Дорога звужується. Петляє. Сосни починають схилятись до дороги. Хто мене смикав за язик ляпнути, же може ми, мовляв, завтикали знак і вже на полігоні? Аж за наступним поворотом величенький такий плакат з танком…
За п’ят поворотів та ще дві великі дошки з танками ми несподівано вигулькнули на трасу. А “можесь-мо вже на полігоні?” у нас стало питанням до СС.
Завіса.
—
CC, Сірожа, Сірожа Сусанін – наш автонавігатор. Озвучка голосом виконана кимось, хто звався Сергієм, голос був найбільш приємний з тих, що маємо – тому і Сірожа. Ось такі пиріжки. Без кошенят.
