Злапані моменти

Якщо відверто, я — людина вельми лінива та не є прихильником тривалих процесів, у фотографії зокрема. «Юнацький ентузіазм» тр… довго мучитись над чимось одним пройшов, тепер це може бути хіба планування мандрівки або сама зйомка, але ніяк не обробка. Тобто, думати дві години, як стукнути один раз і одразу правильно — це про мене… Буквально кілька разів в житті експериментував з HDR, а HDR-панораму зробив взагалі один раз і все.

Аж раптом минулого тижня дупі захотілося пригод руки зачухалися і я спробував брекетинг по точці фокусу. Це така мудра штука, що сюжет знимкується з перефокусуванням, але без змін в кадруванні, після чого вибирається передній, середній та задній плани, з окремих кадрів.

Вирішено — зроблено, але ж в горах хтось полінувався розкласти штатив… з усіма витікаючими — накладання кадрів відбувалось далеко неідеально. Зате в маскуванні повправлявся! І отримав:

Чарівною силою фотографії є можливість заглянути в такі закапелки, що й в голову не прийдуть (людині зі здоровим глуздом).
/замість епіграфа/

Фотоапарат багато чого не може. Зате може багато чого іншого. Ось фотоаматор падає в ополонку інфрачервоної фотографії, з її дуже суб’єктивним тонуванням. Інший знимкує павучків так, як око вже, а мікроскоп — ще не бачать. Пейзажистам притаманні приступи безсоння (особливо влітку).

Власне кажучи, крім традиційної, якщо так можна сказати, фотографічної картини, мені часто цікаво подивитись «по-інакшому». Шкода, що рідко получається щось цікаве. З іншого боку, тим воно і цінне, що рідко. Воно ж для себе, значить, тішить більше. Якби результат був стабільний, задоволення від нього можна було би прирівняти до задоволення від чищення зубів…

В якості ілюстрації вище згаданого пропоную подивитись на картинки, які відрізняються, в першу чергу, часом експонування. Перша – 1/100 секунди, друга – всього лише 15 секунд…

Найчастіше, коли кудись їду, я все ж таки за кермом. Але не завжди: сам втомлююсь та й не такий вже жадібний до кермування. І ось тоді, коли пересідаю на крісло пасажира, то до рук одразу береться камера, — хіба би вночі їхали, тоді вже не маньячу. Так накопичуються знимки з вікна машини, яке, подекуди, все ж таки відкривається, адже ніякий поляризатор не врятує від бліків.

Тогоріч, в ході поїздки на Поділля, я отримав кілька приємних (мені) кадрів авансом, то ж не дуже сподівався на фотографічну вдачу в подальшому, та дарма. Направду кажучи, видалась дуже фотографічно успішна мандрівка. Вирішив собі відкласти окремо той світ з вікна машини, — все ж таки не такий вже й сірий він, той світ :)