Найулюбленіша, попри всю свою обшарпаність та занедбаність, станція української залізниці…
Пригадую, як вперше взнав про її існування. Колись, коли мацкалі були менш кацапи, а в мене було дещо менше самоідентичності, та на самих початках мого захоплення фототемою (а було то в 2003 році, коли ми з Сашею С. працювали разом і разом погрязли в цьому брудному збоченні), я товкся на Клубі Фото.ру. Цікавили персонажі і здалеку, і поблизу. От одним з таких авторів була Іра з Києва, в якої я й побачив фото цієї станції. Побачив, забув. А потрапив на це місце вже згодом, на 6 років пізніше, коли ми з Юлею поїхали шукати замок в Чинадієво, про який ще на той час ніхто не знав, але то вже геть інакша історія.
Отже, 2009. Fuji Superia, Canon EOS 3 та улюблена мною Tokina AT-X Pro 28-80/2.8. Після грамотного сканування не було ніяких забав з витягуванням кольору і тому подібним. Вже би й зараз щось так познимкував, але видатки на процес, від якого я геть відійшов, мене просто вражають (адже ані сканера, ані плівкової камери в мене нема).
|
Осінь, звісно, закінчує літо, але такими барвами, що годі собі уявити. Головне, мабуть, захотіти побачити всю цю красу, не налякавшись можливих вітру, дощу, холоду…
«Плантації» чорниць та брусниць в плані осінньої кольорової гами для мене не гірше букових лісів, адже такого розмаїття барв годі пошукати (японських кленів, на жаль, в околицях негусто). Мабуть, Боржава зараз просто вишнево-червоно-жовта, а от Вододільний — такий, як нижче. Це — стежка через безіменний вершок між Пікуєм та Нондагом. Не пошкодував, що пішли саме нею :)
|
…той не лось (рифму опущу) — стверджує Назар. Авторська орфографія збережена :)
Насправді назва допису лише жарт, адже фотографія нижче не претендує саме на показ Пікуя, як об’єкта споглядання, а радше елемента пейзажу, котрий десь там трошечки висунувся з-за хмари. Традиційно (для мене) на Вододільному хребті налізла хмара, що вилилось пізніше у встановлення табору близько до «наосліп», але доволі вдало (знову ж, як на мене). Принаймні нічна та ранкова зйомка за довгий час мене потішили.
Втім, до Пікуя. Він цілком видимий, щоправда, на задньому плані — отой гострий дзьобик. 1408 м над рівнем моря, все ж таки. Знимкувати з краю хмари мені традиційно подобається, то ж я особливо не пручався та пару кадрів зробив. Один з них — нижче.
Поскільки ж мій щоденник не претендує на висвітлення подій у форматі так званих «фотозвітів», всі, кому цікаво, можуть подивлятись більш хронологічно розказані події (звичайно, з дещо більшою кількістю світлин) на форумі ФотоКлюмби у відповідній темі. Сподіваюсь, там будуть не лише мої знимки.
|
