Відверто кажучи, ті 2000 км з електровеликом були вже давно, але до 3000 я ще не докатав — дається взнаки карантин, їжджу цьогоріч менше, ніж раніше. Втім…
Якщо хто не в курсі, в травні я пересів зі свого оранжевого МТБ-хардтейла на електричний МТБ-підвіс, аби було весело і з вітерцем. Веселіше стало, з вітерцем — теж, словом, я перейшов у сьому стадію відносин з eMTB (підказка: опис тутка).
Відомо, що одна з священих воєн з еМТБ — то втрата фітнесу. Я згадав про це випадково і, будучи знаним цифробуквоїдом та вимірюючи все, що вимірюється, легко знайшлися подібні поїздки на МТБ та еМТБ, без намагання порівняння — їх роздяліють порядку 4 місяців. І ось, що я побачив:
Хо-хо, хто сходу вгадає, де “електричка”, а де “біобайк”? Спеціально виділив середній пульс. Час — порівняний, швидкість — порівняна. Так от, біобайк ліворуч. І — о, диво — на ньому “легше”, ніж на “електричці”. Можливо, варто зазначити, що я мав вельми легкий біобайк, 11 кг. Проти 23 кг електроровера то виглядає невагомо. Але фокус таки в ім, що на електровелику не легше, а швидше. Звичайно, не весь час в турборежимі :)))
…стане трошки легше жити з новою планувалкою маршрутів, позаяк навіть без преміума доступна теплова карта, причому – ваша особиста. Без бабла. Власна теплова карта. Крутяк.
Наприклад, я кілька років не їздив від Пуххайма до Аллінга – а доріжку видно без проблем. Хоча так одразу я її не згадаю, ані від повороту в Пуххаймі, ані на мапі.
Keep it simple, stupid…
…або як все на світі можна спростити.
Пару років тому (вже казав, але нехай) прикупив за 25 ойро на ібеї старий велик, для поїзденьок по місту. Бо ж й свого шкода, і хороша ґума вартує відчутно, і обслуговувати треба, і … Внутрішній перфекціоніст не погодився на вбиті колеса. Та й, відверто кажучи, бавитися зі старою трансмісією теж було нуль бажання. “И тут Остапа понесло“…
Певний час проект був законсервований, заважав, стоячи в куті. Цьогоріч мене відвідала муза, з’явилося переднє колесо з динамовтулкою (шини-то були, чого добру пропадати?), та, оскільки апетит приходить під час їжі, далі понеслося з заднім колом: спочатку була думка зібрати фікс, потім – синглспід (коліна ж бо не залізні), а тоді я набрів на мрію лінтяя: Sram Automatix. 2-швидкісна втулка з автоматичним перемиканням передач – о-о-о! Паралельно виявилося, що рульова теж відійшла в інакший світ, ну та нехай, чим далі в ліс – тим …
Проміжна версія (beta 3 згідно внутрішнього маркування) обзавелась відсутністю трансмісії, кермом-бараном та переднім (поки що лише ним) гальмом. Та болотниками.
Сьогоднішній тест показав всю красу та гармонію ровера з відсутніми перемикачами. Крути і їдь. Все. Ще треба час від часу покручувати кермом та гальмувати. Але загалом – просто крутиш і їдеш. Боюся лише, що так докручуся до оспіваного Шелдоном Брауном глухаря…
Подорож довжиною в тисячу миль починається з одного кроку. (Лао Цзи)
Поза-поза-вчора був цікавий день — Апельсин проїхав свій 10000-й кілометр (є якийсь толк від Страви, крім пузоміряння, — рахує знос запчастин). Цікаве відчуття! Я багато шукав та вивчав, складаючи його, але 10 тисяч — то, безумовно, “показник”. Але найкращий показник — це те, що помилок при збиранні було допущено рівно дві: невідповідне сідло (замінене тогоріч) та паршиві проставки на шток вилки (ушатана рульова…).
Подальший текст цікавий хіба подробицями про життя і смерть компонентів.
Шосе і гори чудово поєднуються. Так, звісно, моє місце проживання має переваги. І 55 км кумулятивного набору висоти за трошки більше, ніж 2 роки, тому в підтвердження. Хоча не такі переваги, як в Борміо, Гайлігенблюті чи, приміром, Авіньйоні ;) (примітка для тих, хто не знає: поруч зі згаданими містами знаходяться такі місця велопаломництва, як Passo dello Stelvio / Passo di Gavia, Großglockner Hochalpenstraße та Mont Ventoux відповідно). Але ж свиня всюди бруд знайде – так і з шосером завжди знайдуться варіанти поригати вгору, навіть якщо то буде 5 разів підряд, та й з вітерцем вальнути донизу і частина життя плавно перетече в медитацію між звивинами керма, крутінням педалей і все того ж пошуку межі можливостей вузенької ґуми.
"Ride as much or as little, as long or as short as you feel. But ride" – Eddy Merckx
7509,9 км тому (якщо вірити Страві, а їй я вірю, бо-ж, як відомо, if your ride is not on Strava — it didn’t happened) Апельсин поїхав. Рік тому “на одометрі” було 4333 км — тобто за цей рік я проїхав трошки менше (відробляє Вуглик; якщо хто не в курсі — це шосейник).
Річний сервіс та, заодно, підбиття підсумків, зайняли неповні три години.
Jaufenpass. Другий перевал (хоча, якщо подивитися на речі під правильним кутом зору, перевал якраз перший; Россфельд, все ж таки, — панорамна дорога) у моїй любительській велокар’єрі.
Близько 1700 м набору висоти за неповних 20 км (якщо не забути натиснути “старт” біля першого щита), середній градієнт ~7% та лише 12 “шпильок”. З боку Штерцінга (Sterzing), до речі, набору менше. Хоча й дорога гірше, тому куди краще спускатися — питання вельми інтимне…
Тут і надалі використані фотографії, зроблені Юльцею, зі зрозумілих причин.
Трошки кумедно, але я не те, щоби не планував цей перевал їхати, а й взагалі за два дні до цієї поїздки не знав про його існування. Допомогла поповнити знання спец-виставка “На перевал, готові, марш!” (Auf die Pässe, Fertig, Los!) в Турізеумі (туристичний музей в Мерано). Суть виставки полягала в розповіді про минуле деяких відомих перевалів, їх значення для розвитку туризму в регіоні і таке інше. Можливо, я повернуся до цієї теми, дуже багато цікавого.
Отже, ціла серія випадковостей (відпустка в Італії замість запланованої Хорватії, постійні втечі від дощового фронту, який заливав пів-Європи і так далі, аж до відвідання Турізеума) спровокували не лише знання про перевал, але й швидке припасування планів у вигляді “воно й так дорогою домів, то ж як погода дозволить, поїду”. Погода дозволила, пропонуючи комфортні +12..+15°C на підйом і давши моцного копняка з +4°C на спуску. Хто не в курсі: дві куртки не допомагають, пальці в рукавичках змерзають геть начисто і гальмів майже не відчуваєш.
