Jaufenpass. Другий перевал (хоча, якщо подивитися на речі під правильним кутом зору, перевал якраз перший; Россфельд, все ж таки, — панорамна дорога) у моїй любительській велокар’єрі.
Близько 1700 м набору висоти за неповних 20 км (якщо не забути натиснути “старт” біля першого щита), середній градієнт ~7% та лише 12 “шпильок”. З боку Штерцінга (Sterzing), до речі, набору менше. Хоча й дорога гірше, тому куди краще спускатися — питання вельми інтимне…
Тут і надалі використані фотографії, зроблені Юльцею, зі зрозумілих причин.
Трошки кумедно, але я не те, щоби не планував цей перевал їхати, а й взагалі за два дні до цієї поїздки не знав про його існування. Допомогла поповнити знання спец-виставка “На перевал, готові, марш!” (Auf die Pässe, Fertig, Los!) в Турізеумі (туристичний музей в Мерано). Суть виставки полягала в розповіді про минуле деяких відомих перевалів, їх значення для розвитку туризму в регіоні і таке інше. Можливо, я повернуся до цієї теми, дуже багато цікавого.
Отже, ціла серія випадковостей (відпустка в Італії замість запланованої Хорватії, постійні втечі від дощового фронту, який заливав пів-Європи і так далі, аж до відвідання Турізеума) спровокували не лише знання про перевал, але й швидке припасування планів у вигляді “воно й так дорогою домів, то ж як погода дозволить, поїду”. Погода дозволила, пропонуючи комфортні +12..+15°C на підйом і давши моцного копняка з +4°C на спуску. Хто не в курсі: дві куртки не допомагають, пальці в рукавичках змерзають геть начисто і гальмів майже не відчуваєш.
Мабуть, воно так на всіх перевалах: на початках нічого не вражає. Крім усвідомлення об’єму страждань попереду, ггг. Пригадую, що Майк (The Col Collective) говорить про це доволі періодично: перші кілька кілометрів крутиш собі, споглядаючи, в основному, ліс. Хоча є й виключення: власне, з моїх спогадів, північна сторона панорамної дороги Гросгльокнер (Großglockner Hochalpenstraße) в Австрії якраз майже не має тої ділянки лісу, також обговорюваний сьогодні Яуфенпас має ліс доволі довго з північного боку. А ще трошки не віриться, що он-ті гори, такі далекі й високі, скоро будуть на рівні очей.
Метр за метром крутимо вгору, постійно крутячи в голові одні й ті ж думки: пити завчасно, не перетискати, подумати, коли з’їсти “дозаправку”, розстібнути джерсі, бо гаряче, застібнути, бо виїхав з лісу і починається вітерець… Цікаво, що притому залишається купа часу на емоції від споглядання пейзажів та відносно механічні дії типу об’їзду недоліків дорожнього покриття. Нарешті, якщо впертися крутити вгору без зупинок (навіщо?), більш-менш пологі ділянки спонукають дістати гель чи батончик з кишеньки і з’їсти, не виносячи пульс в якісь захмарні зони, збиваючи дихання жуванням та питтям…
Ось так, починаючи писати, думаєш, що напишу ще те, це і ось те, цілий роман получиться, треба буде скоротити. А в кінці виходить, що насправді вся розповідь про те, що крутиш собі та й крутиш, милуєшся краєвидами, а там, нагорі, просто не віриться, що то вже верх. Можливо, далося взнаки, що проїхані мною на даний час дороги не є вельми популярні, тому знак про вершок доволі несподівано з’являється, без купи автомобілів, мотоциклістів та сувенірних магазинів, як на тому ж Стельвіо. Стоїш ото біля того знаку і думаєш, чи то вже все. Звісно, спуск ще попереду. Але підйом вже минув.
До наступних перевалів! Легких ніг…
