Чарівною силою фотографії є можливість заглянути в такі закапелки, що й в голову не прийдуть (людині зі здоровим глуздом).
/замість епіграфа/
Фотоапарат багато чого не може. Зате може багато чого іншого. Ось фотоаматор падає в ополонку інфрачервоної фотографії, з її дуже суб’єктивним тонуванням. Інший знимкує павучків так, як око вже, а мікроскоп — ще не бачать. Пейзажистам притаманні приступи безсоння (особливо влітку).
Власне кажучи, крім традиційної, якщо так можна сказати, фотографічної картини, мені часто цікаво подивитись «по-інакшому». Шкода, що рідко получається щось цікаве. З іншого боку, тим воно і цінне, що рідко. Воно ж для себе, значить, тішить більше. Якби результат був стабільний, задоволення від нього можна було би прирівняти до задоволення від чищення зубів…
В якості ілюстрації вище згаданого пропоную подивитись на картинки, які відрізняються, в першу чергу, часом експонування. Перша – 1/100 секунди, друга – всього лише 15 секунд…
↑ «звичайний» та «сонний» ↓ погляди.
|
Їздили з Сашею, Юльцею та Танею в Букський каньйон. Погода тішила свинцево-сірим небом, як влучно зауважив Саша, то ж я не мав іншого варіанту, аніж полювати на графічні сюжети (та, зазначу заради справделивості, зварити каву на свіжому повітрі, що вже потрошку стає традицією… цього разу то була Lavazza Qualita Rossa). Інші знимки є на ФотоКлюмбі у відповідній темі.
|
Один з небагатьох прикладів, коли я «пообробляв» фото. Витягнене з одного кадра, але через дві різні «проявки» та скомпоноване з нехитрою градієнтною маскою, воно сумістило важкосумісне: видимий середній та світлий задній план. Не надто цікава, хоча б переднім планом, картка, яку трошки рятує небо. Чи не рятує і місце їй в смітнику?
|
Вечірнє світло фарбувало горби, на яких розкинулась Яблуниця, в теплі кольори, вітер свистів у вухах та повністю позбавляв відчуття реальності, а я відхекувався від підйому. Власне, варто було би подумати, що зручно спочатку розкинути табір, а потім лізти на вершину, але де ж там…
А з тієї Яблуниці Хом’як виглядає якось так:
|
Цим кадром завершу показ знимок з Горгана Явірницького (чи то пак, Явірника-Горгана) та його околиць. Решта знимок — в домашній альбом, а на цій мені подобаються хмарки, буде заключною.
|
Моє друге «побачення» з Горганами. На цей раз — грунтовніше, ніж Хом’як. Настрибався кілька кілометрів. Так натхненно йшов до вершини (300! 200! 70.. 50.. 20 метрів) — що успішно її пройшов (20.. 40? Що за..). Власне, в кадрі — не надто яскраво виражена вершина Явірник-Горган (він же Горган Явірницький), яку я успішно «пройшов». 1476 м над р.м. Хочу туди знов… і не лише туди.
|
