Злапані моменти

Епіграфом до цієї нотатки мав би бути анекдот про ворону, що летіла з лебедями в далекі краї, птаху сильну, горду і сміливу. Але не буде.

Сьогодні мені вдався великий крок в спортивному житті офісного працівника: пробіг свій перший марафон. Повну дистанцію. І, позаяк зараз добре не буде, добре було вчора, вирішив ще й думки понаписувати, що в голову приходило. Ці думки будуть неструктуровані, просто всіляке різне.

…перші 30 кілометрів люди зазвичай говорять. Потім говорять дуже мало і, в основному, щось типу “не вмирай прямо тут, лишилося Х кілометрів”. Усвідомлення часу Y для подолання цих Х кілометрів з кореляцією на поточний стан організму ентузіазму особисто мені не надто додає.

…багато чого “виїжджається” на ендорфінах. В нормальному стані, страждаючи після 35 км (які мені особисто попалися на ненависну частину Мюнхенського марафону - музейний квартал) я би просто забив на біганину і пішов домів пити пиво. Але тут “ми ж за це заплатили”. Страждаєш, біжиш. Чи то пак, намагаєшся бігти.

Трохи серйозніше, але мій улюблений контроль швидкості за каденсом (частота, кількість кроків на хвилину) після 30 км особисто для мене працював вже фігово: ноги втомлюються, крок скорочується і ті ж кроки на хвилину вже не приносять бажаний темп. Збільшувати каденс теж не дуже получається: пульс натякає, що це не найкраща затія. Ноги теж не в захваті.

Ейфорія від підтримки, коли прийде хтось з друзів (Андрій, Настя!) перекриває будь-які страждання ще за 100 метрів до місця зустрічі. А якщо то перед фінішом - донавалюється (якщо це можна так назвати, гхм) вже просто на автоматі. 

Усвідомлення фінішу доганяється пізніше. Набагааато пізніше, навіть після мімімідальки. То було змагання з самим собою. Воно геть інакше.

Загальна атмосфера події з постійною підтримкою глядачів (ну й нехай, що не свої - свої все одно потім прийшли, хоч і не домовлялися) дуже суне вперед. Посміхаєшся, піт тече, висихає на губах, тобою можна зализувати текілу, але пре.

І вже потім, лише потім, виповзаючи з ванни вдома, можна закричати “Господар (тренінг план) подарував Доббі шкарпетку! Доббі вільний!”. Доббі вільний… до наступної ідеї “чи не взяти участь в он тій події…”.

Keep it simple, stupid…
…або як все на світі можна спростити.

Пару років тому (вже казав, але нехай) прикупив за 25 ойро на ібеї старий велик, для поїзденьок по місту. Бо ж й свого шкода, і хороша ґума вартує відчутно, і обслуговувати треба, і … Внутрішній перфекціоніст не погодився на вбиті колеса. Та й, відверто кажучи, бавитися зі старою трансмісією теж було нуль бажання. “И тут Остапа понесло“…

Певний час проект був законсервований, заважав, стоячи в куті. Цьогоріч мене відвідала муза, з’явилося переднє колесо з динамовтулкою (шини-то були, чого добру пропадати?), та, оскільки апетит приходить під час їжі, далі понеслося з заднім колом: спочатку була думка зібрати фікс, потім – синглспід (коліна ж бо не залізні), а тоді я набрів на мрію лінтяя: Sram Automatix. 2-швидкісна втулка з автоматичним перемиканням передач – о-о-о! Паралельно виявилося, що рульова теж відійшла в інакший світ, ну та нехай, чим далі в ліс – тим …

Проміжна версія (beta 3 згідно внутрішнього маркування) обзавелась відсутністю трансмісії, кермом-бараном та переднім (поки що лише ним) гальмом. Та болотниками.

Сьогоднішній тест показав всю красу та гармонію ровера з відсутніми перемикачами. Крути і їдь. Все. Ще треба час від часу покручувати кермом та гальмувати. Але загалом – просто крутиш і їдеш. Боюся лише, що так докручуся до оспіваного Шелдоном Брауном глухаря…