Злапані моменти

20 лютого ц.р. Кілька годин, як зустрів Сашу з Танею, змучених дорогою, але з конкретним зарядом ентузіазму (ну ще б: я би після живильного пива теж ентузіазмом зарядився з дороги :))). Поїхали зустріти Юлю з роботи, а позаяк виїхали рано, то ще погуляли по Олімпійському парку.

Гірка майже по центру фото — щось на зразок львівського Високого Замку. Щоправда, панорама Мюнхена звідтам не настільки аж чудова, зате гори видно. Хм. Пуцьнуте, оброблене, в бложику нема. Капець якийсь… Зате весняний фест (Frühlingsfest) скоро!..

Минулої суботи, коли Юля з командою була на тімбілдінгу, мені зраня кортіло кудись вибратись, доки погода дозволяла. Прогноз не збрехав: під вечір все ж пішов дощ, то ж я вельми вчасно зганяв роверком за місто, закупився та помив машину (всім ясно, чого дощ пішов?).

Ще раніше протягом тижня Strava мене злегка доколупувала на тему “виклику” під назвою “Пригодницька поїздка”. Виклик полягав у тім, щоби крутити педалі більше двох годин (враховувався лише час руху) та помежи того поїхати якоюсь дорогою, якою раніше не їздив. Та то ж як два пальці… вказівники є, бажання катнути є, але взяти GPS все ж таки не завадило: двічі вказівники я провтикував і блудив, їдучи, як бачив.

Загальна ідея (моя) полягала в тому, аби поїхати до озера в Штарнбергу, на яке в мене є багато літніх планів. Машиною я там був пару разів, але крутити педалі по асфальту не хотілося аж ніяк. До слова, велодоріжка пару разів все ж перетинає асфальтовану дорогу, але йде повз потічок Вюрм (Würm) в основному парками (в межах населених пунктів) та лісом (помежи них). «Одичавша гейропа» навіть має шматочок дороги через ліс асфальтованої. В’їзд автомобілями та мотоциклами не тільки заборонений, а й унеможливлений. Краса!

По дорозі успішно наздогнав чувака на шосері, який винирнув перед мною раніше, з приводу чого показав йому (в спину) язика. Зрозуміло, що він просто десь пинявся, адже я не поспішав через ліс гнати, як навіжений, натомість смакуючи сонячну погоду та близькість потічка. Ну й зупинявся собі камеру перечіпити з місця на місце. Середня швидкість була близько 15 км/год. Протягом педалекрутіння крізь ліс десь начисто відпало бажання купувати шосер…

А ще тут, вочевидь, треба вводити поняття баварського кілометра. То щось трохи схоже до гуцульського кільометра, позаяк в мене біля хати вказівник каже, що до озера 22 км, але на практиці 25, блуди чи не блуди. Та й по дорозі вказівники, які кажуть, що я проїхав від одного до другого раптом 500 метрів, не дуже збігаються ані з думкою велокомпа, ані GPS’а.

Відео змайстрував собі по приколу, жодної художньої цінності воно не несе. Але їхати було весело, можна готуватись до закаточки в 100+. Крутіть педалі. Спокій зберігати не конче — а от радіти життю варто ;)

Щось у мене далі непруха з обробкою відзнятого: воно виросло, як лавина. Хоча, бачу ще одну проблему… чи то пак — задачу: відслідковування опублікованого, позаяк настрій в мене покрутити то одне, то інше. І якщо на комп’ютері все більш-менш ясно, то що у вебі — хтозна. Може хтось має якісь світлі ідеї з того приводу?

От і з Королівським озером та ж фігня. Вже п’ятий чи шостий підхід до обробки, позаяк складно; складні умови освітлення — корячусь при проявці — йде поволі. А вільний час весь уривками.

Втім, сьогодні ото вродилося: