Злапані моменти

Найулюбленіша, попри всю свою обшарпаність та занедбаність, станція української залізниці…

Пригадую, як вперше взнав про її існування. Колись, коли мацкалі були менш кацапи, а в мене було дещо менше самоідентичності, та на самих початках мого захоплення фототемою (а було то в 2003 році, коли ми з Сашею С. працювали разом і разом погрязли в цьому брудному збоченні), я товкся на Клубі Фото.ру. Цікавили персонажі і здалеку, і поблизу. От одним з таких авторів була Іра з Києва, в якої я й побачив фото цієї станції. Побачив, забув. А потрапив на це місце вже згодом, на 6 років пізніше, коли ми з Юлею поїхали шукати замок в Чинадієво, про який ще на той час ніхто не знав, але то вже геть інакша історія.

Отже, 2009. Fuji Superia, Canon EOS 3 та улюблена мною Tokina AT-X Pro 28-80/2.8. Після грамотного сканування не було ніяких забав з витягуванням кольору і тому подібним. Вже би й зараз щось так познимкував, але видатки на процес, від якого я геть відійшов, мене просто вражають (адже ані сканера, ані плівкової камери в мене нема).

Ото на радостях від знимок з Partnachklamm вирішив обробити знимки й з Gleirschklamm, добре порився, а тут бац — а вони оброблені! Ото я собі послугу зробив… Всього лише підготував до публікації та начисто забув: першу показав в серпні, а далі діло не пішло.

Отже, майже річної давності фотографії. Колега розповіла про цей маршрут, ми й поїхали. Позаяк традиційно “прокинулися” після обіду, доїхали казна коли, відтак поки здійснили гарний похід, то вже стемніло. Останній кілометр чи півтора верталися до машини при світлі ліхтариків (гхм, добре, що ми їх взагалі взяли). Беріть восени ліхтарики :) та й в інші сезони теж. Мало що…

Маршрут є на GPSies, якщо когось зацікавить. При самому початку в Scharnitz є величезна автопарковка. Ніякого особливого спорядження не потрібно, обов’язкове хороше взуття.

Ще тогоріч відкрив для себе те, чого раніше не бачив: каньйони (нім. Klamm — каньйон, ущелина, розлом). Власне, в Буцькому каньйоні (в Україні) ми були, але він інакший. Каньйон Дністра, мушу зізнатися, не бачив. Чому ж тоді кажу, що “відкрив” для себе? Та тому, що ті, в яких на разі довелося побувати, дуже вузькі, глибокі, скелясті. Тобто правильніше було б казати “каньйони в Альпах”.

Почалося все в Gleirschklamm (при витоках Ізара, що протікає через Мюнхен). Цієї весни були в Höllentalklamm (фото, звісно, досі чекають обробки), а в серпні звозив батьків до Partnachklamm, про який сьогодні й мова. Точніше, не мова, а картинки.

Коротка довідка для зацікавлених: каньйон Partnachklamm було відкрито “для туристичного доступу” в 1912 році, тобто аж 104 роки тому. Назва Partnach походить від двох слів, індогерманського (?? indogermanischen) “Portn” (нім. Pforte — ворота, прохід) та давньонімецького (althochdeutschen!) “Aha” (Ache, Wasserlauf — джерело, потік води). Його “було закладено” близько 240 мільйонів років тому, на дні моря. Тоді то був ракушняк. Partnach “знайшов” собі новий прохід вже набагато пізніше, після льодовикового періоду, до часу якого мав інакше русло. Туристична “стежка” з’явилася тут ще у ХІХ ст., але в 1910-х рр. була розбудована Альпійським товариством (DAV, Deutsche Alpenverein) у зв’язку з величезною кількістю туристів. Більше інфо тут.

Далі — лише фотографії. Їх усього п’ять.

“Випадково” полосячивши на Червону Стіну (вершина Rote Wand, 2818) та оновивши свій рекорд висоти, на яку залосячилося, ми спустилися до озера Антерсельва знову. Позаяк вже сутеніло, багато фотографій не могли бути зазнимковані — та зараз тішимося тими спогадами, які маємо, та тим, що все ж зазнимкували.

Ще до підйому на гору. Ото знайшов панорамку, зняту телефоном…