Злапані моменти

Майстерність, звісно, не проп’єш, але несподіванки трапляються… (ц)

Давненько нічого не знимкував на довгих витримках і ось, зібралися. І одразу пішло: пульт до камери, виявляється, давненько вмер. І ще щось. Добре, що не забув, з якого боку до штатива прикручувати. Доїхали до водоспадиків помежи Шпітцінг- та Шліерзее, обвішалися, чим можна обвішатися, та пішли згадувати, що воно таке. А вийшло — отаке.

Насправді це лише нижній каскад з трьох, позаяк на другому карма відігралася і я запоров кадр, не помітивши крапельку води на фільтрі (та отримавши гарну засвітку), але й тим тішуся.

Якщо ж взяти трошки вище (так, світла саме там не було й не передбачалося, але ж цікаво), виглядатиме наступним чином. За дуже великого бажання у кадрі можна знайти автора. Або, що значно вірогідніше, він просто хоче в це вірити, бо знає, де він був.

Останніми вихідними небо так надихало до зйомки, що втриматися було важко та й чи варто?

Продовжуючи попередній запис, варто зазначити, що навіть дзеркальна камера зі штативом вже ставлять купу задач з компоновки кадру (можна нижче/вище, підійти/відійти, посунутися праворуч/ліворуч), хоча діапазони таких “регулювань” відверто обмежені. В той самий час з високої драбини, як каже Назар, можливість вибору ракурсу ще ширша, відтак, проблем вибору ще більше.

Цікаво, що можливості зйомки в міру подібні до великого чорного фотоапарата (©): можна поколупатися в raw’ах пізніше, перескласти панорамку, вибравши проекцію на свій смак і т.ін. І, вже пізніше, прискіпливо розглядаючи скоєне, помітити себе на фото.

Мабуть, кожен, хто робить перші кроки в аерозйомці дроном, в першу чергу дивиться під прямим кутом до землі. Насправді незвичний вид дозволяє побачити інакше звичні об’єкти, адже, варто бути відвертим, з літака ми їх бачимо під кутом — все ж таки, високо літає, та й підлога не скляна.

Я не став виключенням і в останні дні осені, маючи можливість «політати», зайнявся тим же. Далеко їхати не було часу та настрою, то ж озера Лянґвід біля Мюнхена виявились саме тим місцем.

І побачили ми отаке.

Водоспадики на річечці Лайнбах (втім, правильніше все ж таки казати на потічкові, позаяк der Bach, згідно Duden, має відповідати українському “потічок”) — цілком легкодоступний маршрут для прогулянки поблизу Кохеля (Kochel am See).

Було діло, ми там були в грудні, за теплої погоди осіннє листя грало по-своєму цікаво. Іншого разу — буквально кілька тижнів тому, коли прогноз обіцяв хмарність та трошки дощу, що насправді й мало місце, та в лісі то не грає істотної ролі.

Нижній каскад не надає багато варіантів для зйомки, в той час коли з верхнім можна непогано побавитися — хоча запорукою того мають стати водозахищені черевики та акуратний вибір місця постановки штатива. А далі “молочні ріки” вже забезпечені ;) мабуть, варто знову туди навідатися за золотої осені. Аби тільки встигнути в той коротенький період.

3 роки тому тікали від такої ж вбивчої спеки, як-то останніми тижнями, на Цуґшпітце. Тоді в квартирі було +31° і хотілося спати у ванні. А там, нагорі, було +15°. Пригадую, що в Гарміші на парковці люди з сусіднього авта з подивом дивилися на нас, коли ми діставали з багажника куртки. Правда, при вершині їх подив дещо змінився. А ми ще й в сніжки побавилися :))

Зараз вдома +27° – старий будинок все ж таки прогрівся… куди б то видертися?