Останнім часом помічаю, що мені подобається колір на знимках не конче такий, як «був», але частіше «неправильний». Всі терміни в лапках, бо я би так сказав ще кілька років тому (зо два, якщо бути чесним), тепер же правильність та адекватність цих термінів викликає у мене певні сумніви. Що таке «правильний» колір? Камінь спотикання для фотоаматорів. Я — не виключення.
Природньо, що як (напевно) у будь-якої людини, у мене теж є улюблені місця, де мені подобається перебувати: там (переважно) тихо, спокійно, відрив від цивілізації. Хоча ось останнє мниме; я не вимикаю мобільний телефон, користуюсь навігатором для того, аби пізніше проставити геотеги в знимки, дістаюсь в ті улюблені місця часто-густо саме машиною, а не якимось іншим видом транспорту. Тобто повного відриву таки нема. Тиша і спокій — є.
(більше…)
|
Пераст – містечко на березі Бока-Которської затоки в Чорногорії, општіна Котор. Маленьке місто-музей, цілком занесене у список Світової Спадщини Юнеско, налічує зараз близько 300 жителів. Насправді там майже нічого робити: кілька музеїв, церков та кафе, та й прогулянки не вельми протяжною центральною вулицею – ось, певно, і всі забави.
Звісно, можна винайняти човен та поплисти до острова Богородиці на Скелі (серб.: Gospa od Škrpjela, англ.: Our Lady of the Rock), де є церква та ще один музей, доволі цікаві; обплисти навколо острова св. Георгія, де розташований міський цвинтар, але то вже буде таки все. Хіба що пропустити склянку вина чи посидіти за гальбою пива в одному з кафе.
Ми мали на Пераст лише один день і той «получився» випадково. Втім, цього дня вистарчило на дві приємні прогулянки. Щось і познимкував – куди ж без того? Але то щось, напевно, згодом; зараз лише кілька інстаграмок та ранковий вид з балкону.
Пераст. Вид на Боко-Которську затоку з балкону вілли.
(більше…)
|
Ще один гірський мегабаян, який, певно, є у кожного і в кожного він 100% інший, втім, лишається баяном та фотоштампом, але будь-який митець знимкує їх ще і ще, не боячись повторитись… І не повториться ніколи. Бо завжди будуть гори і хмари, але ніколи – ті самі хмари. Гори, втім, лишаться.
|
Попри всі лінощі (насправді їх зовсім трішечки!) та роботу (а от її вже не трішечки) руки дійшли до фотографій з походу на Бребенескул. І, доки кінцева версія маленького фотоальбома формується, можна показувати окремі знимки, які не потребують якогось антуражу чи то пак компанії інших знимок. Наприклад, цю.
То вже майже дійшли до Гутин-Томнатика. Руки вже не піднімались взагалі, з камерою — і поготів, але не зазнимкувати такого бодай через силу я просто не міг собі дозволити…
|
