Злапані моменти

Дорогою з відрядження додому я мав неабияку (в сенсі тривалості) стиковку авіарейсів в Лондоні. Здавалось би, можна радіти: на перебування в такому місті — 8..9 годин, гуляти-неперегуляти! Все би так і було, якби не загальна тривалість подорожі: вона почалась близько 10:00 в суботу, а закінчитись мала по 23:00 в неділю.

З огляду на такі справи я мав готель поблизу Хітроу, аби хоч трошки поспати. Сам Хітроу, звісно, окрема тема для розповіді (аж захотілось подивитись «Термінал» з Хенксом!). Але в контексті цього оповідання Хітроу може фігурувати лише як станція прибуття та від’їзду. Скажу лишень, що громадським транспортом шлях з Хітроу до Лондона складає (за оцінками карт Корпорації Добра) близько години. Альтернатива — швидкісний потяг Heathrow Express та його 20 хвилин в дорозі.

Будь-хто уявить собі мої емоції, коли я, вийшовши зі станції Вестмінстер, побачив Великого Бена. Вперше. Ввечері. Без будь-яких ознак хоч якоїсь підсвітки. Потужні відчуття!

Вирішивши, що на безриб’ї все — риба, розклав штатив та спрямував камеру в бік Лондонського Ока. Насправді думки в голові різко поділились на три табори та сформували вимоги на вибір:
 а) не виглуплюватись, метро → Хітроу → готель, чорт з ними, грошима, витраченими на транспорт;
 б) сфотографувати Лондонське Око та рухом до Тауербрідж;
 в) чекати тут «погоди».
Переміг, по факту, третій варіант, адже поки я вихилявся і так, і сяк, підсвітку Вестмінстера все ж включили… Опрацювавши декілька ракурсів та зробивши вірний висновок щодо доцільності поїздки до Тауербріджа (профуканий готель, ніч бознаде), склався та пішов до метро. На останній автобус з Хітроу до готелю — встиг.

Насправді цей годинник має небагато спільного з відомим мешканцем Лондона, однак асоціація стійка: Об’єднане Королівство, Біг Бен знає весь світ, то, може, справді брат? Менше з тим.

Насправді хотілось почати розповіді про Белфаст чимось відомим, а на думку перше що спадає? Комусь ІРА, комусь — Guinness, комусь леприкон на веселці, а комусь — віскі. Багато цікавого має Ірландія, разом з абсолютно непересічною історією…

Власне, ця годинникова вежа зостала збудована в 1869 році, що є на 11 років пізніше за Великого Бена (який, насправді, Elizabeth’s Tower, хоч і лише з 2012 року, але до того його звали Clock Tower і все, ніяких особливих вшановувань; зрештою, про то — іншим разом). Колись, завдяки наближеності до доків, вежа мала сумнівну репутацію, адже біля неї збирались повії (природньо, кількість моряків спонукала). Зараз же це респектабельний район неподалік міської Ратуші, сучасно-класичного вигляду з скверами, фонтанами, деревами…

Цікаво, що годиннику (та вежі) нашкодив не тільки вибух бомби Тимчасової ІРА в 1992 році, а й кількість транспорту, що рухається біля нього. В світлі останньої згаданої причини в 2002 році вежа зазнала суттєвої реставрації. Дерев’яну основу місцями замінили, все зміцнили та відпуцували.

Можна би було ще сказати «пасмо осені на підйомі». Але як вже сказав…

Кількома днями раніше, до того, як ми зібрались йти нашим прогулянковим маршрутом, над Сколе висіли хмари. Вище вгору, природніше, температура нижче. От вони і «затримались» на деревах. А того дня, що ми пішли, потеплішало і, залежно від місця, де по дереву стікала вода, де льодяна крихта падала, формуючи «килим», а десь — всіма силами втримувалась. Ось і получились скляні миттєвості весни. Миттєвості — адже наступного дня від них не лишилось і сліду.

Сонечко постаралось.