Злапані моменти

Минулого тижня погода тішила своєю красою та весняністю — я навіть машину помив (схоже, вперше за цілий місяць, бо десь ще в січні відбувався той процес попереднього разу… що то було з вигляду — моторошно згадувати). Втім, та ж погода швидко все розставила на свої місця (машина знову брудна та на вихідних вітром здувало). В суботу здувало менше (логічно: не гуляли ж), в неділю — просто зсуваючи машину з траси. Словом, типова «весняна» погода.

Потинявшись навколо ставків в Івано-Франковому добре менше, ніж планували, спакувались в автівку та й рушили додому, де, як справжні лінивці, відіспались ще й вдень. Погода надалі тішила сірятиною та вітрюганом і, за якимись там законами, що їх часто-густо називають законами підлості, з маргінальної виправилась на таку собі інтелігентну, але вже сьогодні. Ну та певно: працюємо ж…

Попри сірятину сверблячка в пальці домоглась кількох спусків затвору. Нелегко передати той стан природи з тим диким вітром і, при тому, все ж відсутністю техногенних звуків, таки собі суворий спокій. Ніби з технічної точки зору все і просто; діапазон яскравостей сюжету невеликий, вкладається в можливості техніки з запасом, а от показати, як слід, — ще та задача. Про надрукувати на разі не йдеться, добре, що «проявив» прийнятно. Лишив в якості виставкової на разі ось цю картинку, далі, може, ще щось допиляю до придатного виду… Втім, попри певний дискомфорт погоди, сам її настрій мені сподобався. Як сказала Юля, така собі боротьба сезонів.

Якщо по правді — я егоїст. І, в переважній більшості випадків, мізантроп. А коли знимкую — взагалі наступає загострення. Тоді мені треба якийсь репелент від соціуму, особливо — біля водоспадиків.

Так, мені не зрозуміло, нафіга лізти у водоспад дупою. Ногами – ну ладно, але дупою-то нащо? Нє, розумію, але не сприймаю. «Ааа я її туди запхав!!!»… Слабак. В Ніагарський водоспад запхай.

В Ниркові, завдяки подібного плану туристам, срач неймовірний. Перейшовшись від руїн замку до водоспаду у мене відпало будь-яке бажання туди приїхати ще раз, хіба що станеться якесь диво і той весь балаган вкрадуть інопланетяни для експериментів, а перепустки видаватимуть якісь краснолюдки та лише після пред’явлення фотокамери, штатива не гірше «Манфротто» та повного набору фільтрів виробництва як мінімум «Lee Filters». Власникам «Gitzo» та «Singh-Ray» взагалі priority pass, за морду Помідорко — розстріл на місці.

Словом, тогоріч в серпні вперше побачив Джуринський водоспад, найбільш повноводний водоспад України, наскільки мені відомо. Видовищно! По світлу не втрафили, то ж зробив кілька пристрілочних кадрів, в смітник вони не пішли, то ж крутив так і сяк, доки не дійшло, як хочу їх бачити. Пів року роздумів — зрештою, не так вже й багато.

Того вечора вибрались погуляти з частим гостем нашого міста (та автором чудової серії «Львів непопсовий») Сергієм перегулятись та познимкувати, а пізніше — зустрітись та попити пива і попатякати з Романом та Андрієм. Щоправда, ще пізніше мене висмикнули з-за гальби пива по робочих питаннях, чому я був дико си тішив, але маємо, що маємо.

Власне кажучи, ця вілла, що на фото нижче, у Сергія чудово описана в нотатці «Палац гіпсових королів». В епістолярно-історичному світлі майстер з мене ніяких, я більше по клацнути та показати, тому по докладну інформацію все ж відправлю до того пана :)

Колись читав, що знавці нараховують у Львові понад 5000 скульптур та зображень левів. Перевіряти цю цифру не маю жодного настрою, але на віру сприймаю з радістю. Звичайно, серед усього цього розмаїття левів у мене є свої улюбленці. Зокрема оці двоє біля Порохової вежі (пригадую, що ніби їх привезли з Оброшино, але Сергій Криниця не зовсім згоден з цією версією, відтак шукатиму в найближчім часі своїх джерел, звідки я таке взнав).

Придумавши собі пригод на дупу ще одну серію знимок до знимкування, пішов в тому числі зазнимкувати портрет цим звірям. А тут ще й як на замовлення Антон виставив знимку мене, що нагадала легенду про цих левів (власне, та знимка нижче).

Найчастіше, коли кудись їду, я все ж таки за кермом. Але не завжди: сам втомлююсь та й не такий вже жадібний до кермування. І ось тоді, коли пересідаю на крісло пасажира, то до рук одразу береться камера, — хіба би вночі їхали, тоді вже не маньячу. Так накопичуються знимки з вікна машини, яке, подекуди, все ж таки відкривається, адже ніякий поляризатор не врятує від бліків.

Тогоріч, в ході поїздки на Поділля, я отримав кілька приємних (мені) кадрів авансом, то ж не дуже сподівався на фотографічну вдачу в подальшому, та дарма. Направду кажучи, видалась дуже фотографічно успішна мандрівка. Вирішив собі відкласти окремо той світ з вікна машини, — все ж таки не такий вже й сірий він, той світ :)

Хотинська фортеця мене весь час приваблювала дитячими спогадами (та мріями), що мали за підґрунтя к/ф «Баллада о доблестном рыцаре Айвенго». Вперше там побував в ході візиту на Поділля в 2009 році, після того мав перерву та хтів конче бодай побачити фортецю добре з боку Дністра, а в ідеалі — зазнимкувати.

Тогоріч, їдучи восени в Кам’янець, пороздивлялись мапу та успішно оглянули фортецю з іншого берега, та й з погодою відносно пощастило: за умови мінливої хмарності чи то пак сонячної погоди світло було б контрове. Звісно, знали ми це завчасно, завдяки SunCalc.net.