Злапані моменти

Відколи тогоріч повернувся з матрасної мандрівки на Полісся, що мала місце в кінці червня — на початку липня, мене не відпускала думка навідатись туди восени. Надто вже гарно було влітку… Надто шкода недознятих сюжетів.

Цьогоріч ще з весни планував, що так чи інакше туди поїду. В вересні… Не склалось.

Втім, потрапити на те місце, хоча і в зовсім інакшому форматі, все ж вдалось. В кінці жовтня. Буквально на пів-години, під захід Сонця. Обмежував час: до рідного дому ще поза 500 км, а на наступний день — на роботу. Що ж, навіть ті півгодини дали бурю емоцій.

Найцікавіше, що своє емоційне ставлення усвідомив вже за кілька тижнів, адже на місці відчувалось все по-інакшому. Ось тут ми стрибали, бо стояти було нереально — мурашки миттю вилазили на ноги. Як не кусали, то це було щонайменше лоскітно. А туди вже не потраплю: ріка піднялась. А тут було таке пахуче різнотрав’я! Та й на дубі листя було і було…

Поблукав знайомими місцями та й поїхав домів. Варшавка дарувала радість руху — машин мінімум, населених мінімум, дорога нова. Але до дуба восени я ще приїду. Тільки раніше.

Так колись склалось, що в Береговому (чи то пак — Берегсасі) я вперше побував в (далекому вже) 2008 році. Поїхали по Закарпаттю на Юльчин день народження, відтак вона мені показувала Ужгород, Берегове та Мукачево. Тоді я був здивований обшарпаністю куточку Угорщини в Україні.

Пізніше бував в містечку не раз; термальні басейни — залишок радянського, переночувати в «Золотій паві», вертаючись з купалень в Косоні, тощо… нічого особливого. Власне, я не дуже збирався і цього разу саме гуляти містом, та видалась нагода показати його мамі. І тут…

27 вересня ц.р. Берегсас святкував 950-ліття. Дата, як на мене, серйозна. Не знав. Втім, місто добре підготувалось: проведено багато ремонтних, та, судячи з результатів, побачених на власні очі, впорядкувальних робіт. Гуляв, відкривши рота. Майже автоматично зняв дві картинки, які не 1:1, але близько повторюють архівні. Повернувшись додому, відкрив архів та знайшов «оригінали».

От дві пари фотографій класу «було-стало». Сподіваюсь, буде цікаво.

N.B.: на ФотоКлюмбі я додав ще архівні відкритки до цих пар знимок!

Насправді, я вважаю це чи не єдиною фотографією, що привіз з Букського каньйону.

Але мова не про те. Чомусь ця фотографія мені нагадала композицію, яку я найбільше люблю в аранжуванні та виконанні Оркестру Поля Моріа — «Міст над бурхливими (варіант: неспокійними) водами». Поліз шукати її на послухати та й взнав, що маестро вже 7 років, як нема з нами. Шкода… Частково його музика — музика мого дитинства. Друге розчарування чекало, коли знайшов трек на послухати. Ніякого порівняння зі спогадами! Доведеться шукати старенький вініл… Знайшов :)

Під фотографією є плеєр. На послухати.

Чарівною силою фотографії є можливість заглянути в такі закапелки, що й в голову не прийдуть (людині зі здоровим глуздом).
/замість епіграфа/

Фотоапарат багато чого не може. Зате може багато чого іншого. Ось фотоаматор падає в ополонку інфрачервоної фотографії, з її дуже суб’єктивним тонуванням. Інший знимкує павучків так, як око вже, а мікроскоп — ще не бачать. Пейзажистам притаманні приступи безсоння (особливо влітку).

Власне кажучи, крім традиційної, якщо так можна сказати, фотографічної картини, мені часто цікаво подивитись «по-інакшому». Шкода, що рідко получається щось цікаве. З іншого боку, тим воно і цінне, що рідко. Воно ж для себе, значить, тішить більше. Якби результат був стабільний, задоволення від нього можна було би прирівняти до задоволення від чищення зубів…

В якості ілюстрації вище згаданого пропоную подивитись на картинки, які відрізняються, в першу чергу, часом експонування. Перша – 1/100 секунди, друга – всього лише 15 секунд…