Злапані моменти

Вирішив створити собі певного роду добірку чужих фотографій, які мені дуже подобаються або чимось вельми цікаві. Відкрию її знимкою National Geographic MyShot Magazine:

Якщо по правді — я егоїст. І, в переважній більшості випадків, мізантроп. А коли знимкую — взагалі наступає загострення. Тоді мені треба якийсь репелент від соціуму, особливо — біля водоспадиків.

Так, мені не зрозуміло, нафіга лізти у водоспад дупою. Ногами – ну ладно, але дупою-то нащо? Нє, розумію, але не сприймаю. «Ааа я її туди запхав!!!»… Слабак. В Ніагарський водоспад запхай.

В Ниркові, завдяки подібного плану туристам, срач неймовірний. Перейшовшись від руїн замку до водоспаду у мене відпало будь-яке бажання туди приїхати ще раз, хіба що станеться якесь диво і той весь балаган вкрадуть інопланетяни для експериментів, а перепустки видаватимуть якісь краснолюдки та лише після пред’явлення фотокамери, штатива не гірше «Манфротто» та повного набору фільтрів виробництва як мінімум «Lee Filters». Власникам «Gitzo» та «Singh-Ray» взагалі priority pass, за морду Помідорко — розстріл на місці.

Словом, тогоріч в серпні вперше побачив Джуринський водоспад, найбільш повноводний водоспад України, наскільки мені відомо. Видовищно! По світлу не втрафили, то ж зробив кілька пристрілочних кадрів, в смітник вони не пішли, то ж крутив так і сяк, доки не дійшло, як хочу їх бачити. Пів року роздумів — зрештою, не так вже й багато.

Того вечора вибрались погуляти з частим гостем нашого міста (та автором чудової серії «Львів непопсовий») Сергієм перегулятись та познимкувати, а пізніше — зустрітись та попити пива і попатякати з Романом та Андрієм. Щоправда, ще пізніше мене висмикнули з-за гальби пива по робочих питаннях, чому я був дико си тішив, але маємо, що маємо.

Власне кажучи, ця вілла, що на фото нижче, у Сергія чудово описана в нотатці «Палац гіпсових королів». В епістолярно-історичному світлі майстер з мене ніяких, я більше по клацнути та показати, тому по докладну інформацію все ж відправлю до того пана :)

Колись читав, що знавці нараховують у Львові понад 5000 скульптур та зображень левів. Перевіряти цю цифру не маю жодного настрою, але на віру сприймаю з радістю. Звичайно, серед усього цього розмаїття левів у мене є свої улюбленці. Зокрема оці двоє біля Порохової вежі (пригадую, що ніби їх привезли з Оброшино, але Сергій Криниця не зовсім згоден з цією версією, відтак шукатиму в найближчім часі своїх джерел, звідки я таке взнав).

Придумавши собі пригод на дупу ще одну серію знимок до знимкування, пішов в тому числі зазнимкувати портрет цим звірям. А тут ще й як на замовлення Антон виставив знимку мене, що нагадала легенду про цих левів (власне, та знимка нижче).