Вчора здійснив одну маленьку мрію: побувати в Олеському замку, який весь час винагороджував лише проїздом повз, ще й взимку. Щоправда, далеко не все з запланованого вдалось, та й на світло відверто запізнювався, але життя дорожче, то ж їхав в межах правил :)
До двох вбитих зайців (візит ексклюзивно в Олесько та Олесько зимове) додався третій — то я нарешті задовільнив жабу і вкрав у Романа фотографії таки зазнимкував замок з траси*. Ще два зайці таки втікли: в парку біля замку погуляти не вдалось (охоронці — дядьки суворі, «Закрито! Замок працює до 16ї години.» — «А ресторан?» — «В ресторан можна.» — «А якщо ми навколо замку погуляємо?» — «Не можна! Замок працює до …» — «Ну тоді ми в ресторан.» — «А, проходьте.»). В ресторані ми таки побували, ну ж не перти хоч і 80 км, але дарма? А от по парку гуляти було вже темно. Відтак і зробити фітку в парчку «… років потому», як у мене дитяча є, теж не получилось. Цього разу!
* – власне, Романові кадри, які мене надихнули, є у нього в блогу. І не тільки. Зайдіть обов’язково.
#1. Чесно вкрадена в Романа знимка позичена ідея.
Над наступною знимкою довелось попихтіти, адже маю таку ж, де гілки на саму будівлю замку не налізають. Втім, лишив цю, яко «виставкову», адже сама будівля, хоч і не в такому плачевному стані, як інші замки Львівщини, але все ж спонукає хтіти до себе кращого ставлення. Тому нехай ці гілки ніби уособлюють якесь забуття колись вельми популярного, насмілюсь помріяти, місця.
Зауваження для фотолюбителів: «вирвіглазні» кольори зумисні, маю сьогодні нахил в бік саме такого роду збочень. Звиняйте :)
#2.
Наступний кадр теж цілком зумисний та спланований, один з двох, за якими я туди їхав, але саме цей мене приваблював несвідомо. Спробую пояснити: я таки хтів мати знимку замку з цього ракурсу, але лише зима та вечірнє Сонце промалювало її саме так! Рідкісна вдача, насправді, мати два захопливих (для себе) кадри з однієї поїздки. Другий — одразу за цим, він закриє цей нарис, такий лаконічний (сподіваюсь!).
#3. Його величність Олеський замок.
І останній. Ось той, по який їхалось дуже і дуже свідомо, звірялось світло по Suncalc.net і т.д., і т.п. Нехай не хронологічно — для мене тут і зараз це не має жодного значення — але то ніби погляд на прощання. На жаль, на знимці в даному розмірі важко зауважити, що одне вікно в замку світиться: воно підсвічено Сонцем наскрізь, якщо я добре пам’ятаю внутрішнє планування. Так, ніби будівля підморгує та каже «Не прощавай, а до скорої зустрічі!». Що ж, я приїду.
#4.
P.s. А ще, мені здається, там витає дух Возницького. Видатний був чоловік — світла пам’ять!