Роверові вихідні. Звучить цікаво, але треба спробувати на собі, чи то пак, на своїй дупі, нє? (адже всі спершу розповідають про пригоди на дупу, як в прямому, так і в переносному плані… ну от, наприклад).
Минулі вихідні видалися вдвічі довшими, ніж зазвичай. Все ж таки, католицька Паска. Працьовиті німці мали два додаткові вихідні (пригадую, як на початку року мої колеги охали біля календаря: більшість свят припадає цьогоріч на вихідні і вони, на відміну від України, на “наступний робочий” не переносяться). Ну, німці мали, та й ми з ними теж. Позаяк з певних причин первісні плани довелося відкласти, вирішили спробувати роверками повозитись неподалік Мюнхена. Тогоріч були в Мурнау-на-Штаффельзее, сподобалося, то ж вирішили туди й податися.
Квитки на потяг завчасу не купували, позаяк напрямок на Гарміш-Патенкірхен (місто біля Цугшпітце, найвищої вершини Німеччини) вельми жвавий, потяги йдуть щогодини, та й Deutsche Bahn не вельми хтів продавати квитки на ровер через інтернет, мотивуючи це “неможливістю гарантувати наявність місць“. Поясню: переважно поїзди середньої віддаленості сполучення (як то мудро назвати?) мають буквально декілька місць, передбачених для перевезення роверів, на початку та в кінці потяга. Якщо там вже є люди з роверками, то більше не впхається, а то вже причина для позовів для ДойчеБан. Тому вони “виходять з положення” шляхом продажу роверового квитка, який діє цілий день, а в який поїзд повезе запхатись – то тим і поїдеться (справедливості заради варто зазначити, що можна взяти і для людини квиток “flexi ticket”, який є на напрям та день, але не конкретний поїзд – яким схотів чи получилось, тим і поїхав).
До слова, Ромку, я Тобі троха збрехав щодо цін на роверовий квиток. Денний квиток на перевезення ровера в межах 50 км сполучень (отако!) коштує 2,60 EUR, в межах всієї федеральної землі Баварія – 5,00 EUR. Щодо чохла не збрехав: не вимагається (принаймні, для регіональних поїздів, в інтерсіті я не пробував поки що…).
В п’ятницю поснідали, зібрали речі, доїхали до ближчого вокзалу, купили квитки. Наслідками урагану, що пронісся кількома днями раніше, стали пришпили в розкладі руху поїздів: частина напрямків закрита у зв’язку з ремонтними роботами на коліях. Звісно, наш напрямок теж :) щоправда, DB пропонують “транспорт-замінник”: автобуси, які курсують на ділянках, де потяг проїхати тимчасово не може. Квитки діють все ті самі. Тільки от везти ровер автобусом не вельми зручно, довелося різко зайняти місце в автобусному “багажнику”. Дорогою назад я допер зняти передні колеса; стало легше пакуватися.
В самому Мурнау ровером переміщатися не вельми доцільно: містечко невелике (11 тис. жителів). Власне, це нас і не цікавило, а от озеро та болото поруч – навпаки. Купа вело- та піших маршрутів (які, по можливості, зроблені так, аби не перетиналися для уникнення конфлікту інтересів пішоходів та роверистів). “Поселилися” в гастхоф, кинули рюкзаки та й поїхали собі навколо озера Staffelsee.
Позаяк ми стартували вже доволі пізно, часу на готування кави, на жаль, не стало. Шкода, звісно, адже правильні місця для посиділок ми віднайшли елементарно. Що ж, запам’ятаємо на майбутнє. До слова, протягом усього веломаршруту попри дорогу в мальовничих місцях (!) поставлені лавочки, де можна сісти та посидіти собі, думаючи чи не думаючи зовсім. Види на гори та озеро вражають! А знаки на роздоріжжях не дадуть заплутатися протягом їзди. (щоправда, мапу веломаршрутів ми все ж купили, пригодиться…)
Повернувшись до містечка вже в сутінках пішли відтестити місцеву броварню Griesbräu (наполегливо рекомендую), яка, разом з її рестораном, була аж метрах в п’ятдесяти від нашого гастхофа (хоч вбийте, не можу знайти адекватного перекладу, то ж пишу так). Порції по-баварськи величезні та відносно недорогі, пиво свіжесеньке. Чудово, взяли ще пару пляшечок домів. До слова, про пиво: постійно варять 3 сорти (пшеничне, світле, темне) та, як порядна баварська броварня, 9 сезонних та фестивальних пив. Ото ми ще встигли зачепити пляшчину останнього з фестивальних з милою назвою Murnator.
На другий день, проспавши досхочу, вирішили здійснити невеличку прогулянку містечком. Зокрема нашою метою була туристична інформація, куди ми приперлись явно зарано, аж нарешті хтось нам тикнув пальцем в розклад роботи. Пішли ще погуляли, повернулися, купили мапи. Панорами Альп, якою відоме містечко (“Гори видимі з будь-якої точки пішохідної зони”) ми не побачили через низькі хмари і дощик. Шкода, звичайно.
Злегка змінивши форму вбрання на велоодяг + штормові штани та куртки покрутили педалі в бік болота Мурнау (Murnauer Moos), що відзначається науковою цікавістю для орнітологів та ботаніків, а для туристів – видами на гори (нагадаю про хмари :)) та самого болота. Тиша і спокій, дощик по капюшону кап-кап, педалі крутяться, ровер котиться. Позаяк дорога грунтова, час від часу ще чути хляп-хляп.
Активне проведення часу, втім, в Німеччині виведено не то у форму моди, не то – в релігію. Назустріч нам пройшла група людей, екіпірованих адеватним чином (дощовики, штормівки і т.д.), кілька людей мали фотоапарати з пристойними телевичками (пташки спостерігали, мабуть). Пізніше ми вже майже нікого й не зустрічали.
Зварили кави (цього разу воду вже умудрилися не забути, лише ложечку…), поїхали далі. Тишу і спокій важко описати, воно там всюдисуще. Згідно вказівників виїхали на дорогу (велодоріжка на додачу) та покрутили поволі домів. Довшим маршрутом вирішили не їхати, хоча варіантів було насправді зо три, але як вже надумали. Повечеряли там само (куди ж від доброго пива підеш?) та й залягли спати собі раніше.
В неділю мали певні думки поколесити ще околицями, та погода була іншої думки, почавши ранок з посипання Баварії сніжком, то ж вирішили вертатися домів. Натомість в Мюнхені снігу не було геть чисто, то ж зробили фітнес-закаточку по місту та призначили понеділок днем лінтяя, сходивши лише в музей рибальства та полювання.
Можна сказати, що вихідні вдалися у повній мірі. За три дні “подолано” понад 100 км (враховуючи доїжджання до вокзалів та від вокзалів та невеличку поїздку засраччями помежи двох проміжних пунктів – дупа ж хотіла пригод!), пройдено ювілейний 2000й кільометр для мого роверка та 250 для Юльчиного (блін, знову ТО на носі, ггг), веловихідні як явище визнано цікавим способом проведення часу та зроблено правильні висновки про недоліки відсутності багажників. Принаймні мені з рюкзаком біля 20 кг вагою педалити було не вельми весело, керованість, знаєте, страждає.
P.s.: тут всі фото — мобілков, з фотоапарата може десь колись…