Минулої суботи, коли Юля з командою була на тімбілдінгу, мені зраня кортіло кудись вибратись, доки погода дозволяла. Прогноз не збрехав: під вечір все ж пішов дощ, то ж я вельми вчасно зганяв роверком за місто, закупився та помив машину (всім ясно, чого дощ пішов?).
Ще раніше протягом тижня Strava мене злегка доколупувала на тему “виклику” під назвою “Пригодницька поїздка”. Виклик полягав у тім, щоби крутити педалі більше двох годин (враховувався лише час руху) та помежи того поїхати якоюсь дорогою, якою раніше не їздив. Та то ж як два пальці… вказівники є, бажання катнути є, але взяти GPS все ж таки не завадило: двічі вказівники я провтикував і блудив, їдучи, як бачив.
Загальна ідея (моя) полягала в тому, аби поїхати до озера в Штарнбергу, на яке в мене є багато літніх планів. Машиною я там був пару разів, але крутити педалі по асфальту не хотілося аж ніяк. До слова, велодоріжка пару разів все ж перетинає асфальтовану дорогу, але йде повз потічок Вюрм (Würm) в основному парками (в межах населених пунктів) та лісом (помежи них). «Одичавша гейропа» навіть має шматочок дороги через ліс асфальтованої. В’їзд автомобілями та мотоциклами не тільки заборонений, а й унеможливлений. Краса!
По дорозі успішно наздогнав чувака на шосері, який винирнув перед мною раніше, з приводу чого показав йому (в спину) язика. Зрозуміло, що він просто десь пинявся, адже я не поспішав через ліс гнати, як навіжений, натомість смакуючи сонячну погоду та близькість потічка. Ну й зупинявся собі камеру перечіпити з місця на місце. Середня швидкість була близько 15 км/год. Протягом педалекрутіння крізь ліс десь начисто відпало бажання купувати шосер…
А ще тут, вочевидь, треба вводити поняття баварського кілометра. То щось трохи схоже до гуцульського кільометра, позаяк в мене біля хати вказівник каже, що до озера 22 км, але на практиці 25, блуди чи не блуди. Та й по дорозі вказівники, які кажуть, що я проїхав від одного до другого раптом 500 метрів, не дуже збігаються ані з думкою велокомпа, ані GPS’а.
Відео змайстрував собі по приколу, жодної художньої цінності воно не несе. Але їхати було весело, можна готуватись до закаточки в 100+. Крутіть педалі. Спокій зберігати не конче — а от радіти життю варто ;)
Одразу скажу, що мене просто задавила жаба стосовно Дякового поста "#wbtwd"; не тому, що я не їздив в той день ровером на роботу (якраз їздив), навіть не тому, що не зняв відяшки (але ж не зняв), а бо в нього кльова відяшка є, а в мене — не є. Жахіття. Жєба торжествує.
З такого страшного приводу торжества жєби я згадав, що в мене є надцять гігабайт необробленого відео з нашої сніжно-роверової прогулянки, що ми з Юльцею здійснили в останній день минулого року — закриваючи сезон — аби відкрити його знову першого січня року вже цього. Сів і з одного підходу зробив мацьопкий ролик. Правда, я дещо лопухаюсь ще з відео: часом кріплення зле виставлю, часом ще яка біда, тому оригінал так собі, як і його похідна.
Минулої неділі закатали з хлопцями роверками зі Сколього в Сколе через Кам’янку, горби, Скелі Довбуша та Тишівницю. На «скелях» я до того не був, але й після — не дуже тягне, мабуть, треба було вгору лізти. Познимкував водоспадик Кам’янка, Мертве озеро, трошки в горах та вид на Труханів. Хоч не дарма фотоапарата возив.
До речі, попередні фотографії як раз з цього велопоходу. Якщо комусь цікавий маршут, то записаний трек є на сайті Корови з Маячком.
Мабуть, я поволі покажу всі фотографії з тієї прогулянки, та якщо би хтось хтів подивитися вже, дивіться будь-ласка у відповідній темі на Клюмбі.
А на сьогодні — пара фотографій з привалу. Там ми мали зупинку, я наївся ожини (не тільки я, відверто кажучи; Браммс, назбиравши жменю, сказав, що йде лосів з руки годувати — ггг).
Не те, щоби ровер мені був зовсім чужий, ні… років 20 тому в мене він був, свій. Виглядало це, мабуть, дещо потішно, бо ровер був заввишки з мене, харківського якогось-то там заводу. Казали, що називали такі ровери «напівспортивними». У нього були цілі дві зірки спереду та чотири — ззаду. Вельми круто. А ще були величезні вузькі колеса та перемикачі передач (хто сказав «манетки»? нєєєєє, то були тросики! поставити «передачу» між двома зірками було лешге легкого).
Виглядало то все десь так (фото не моє):
Насправді навіть не зовсім так, позаяк кермо було обмотане вишневою ізострічкою (ховайся!), а рама була незрозумілого кольору після спроби її пофарбування «бронзовою» фарбою. Чи щось не пофартило з розчинником, чи з лаком — хто-хто, а я — точно не скажу. Але вона пішла синьо-зеленими плямами. Колір назвали «лєопьордовим», оголосили не багою, а фічею і лишили…
З втратою того ровера (що сталася у зв’язку з надскладними економічними обставинами) я надовго втратив зв’язок зі світом двоколісних. Однак, позаминулого року щось «стрілило»…
Раз взяв ровер напрокат сам один… Поперло. Другий взяли ровери разом з Юлею ще й з тримачами на машину — поперло вдвічі більше. Ну, раз пішла така п’янка…
Я довго думав і вагався, жаба — моцне все ж таки тотемне створіння. Але…
Після тривалих консультацій (вибачте, погарячкував: відпарювання мізків Славіку, Андрію, Михайлу та ще деяким адептам культу) вибір зупинився на тунайнері, після проб — Giant Revel 1 29er. Позаяк зовсім полишати авто я не збираюсь, рівно як і зовсім пересідати на ровер, в місті стало -0.5 водія та +0.5 ровериста. Ну що, поїхали?
