Злапані моменти

У когось він вже, у когось на разі, а до когось постукає за годину-дві…

Рідко ваяю публічні вітання з Новим роком, але для цього зроблю виключення. Рік, що минає, був багатим (принаймні, для мене) на подорожі та враження. Хай новий буде як мінімум не гіршим!

І вам того ж — тим самим по тому ж місцю! ;)

У зв’язку з якимось прикрим катаклізмом я не зміг знайти в своєму ж блозі фотогрфафій з Лаллафюреду (угорською: Lillafüred)… Однієї знимки озера Hámori явно замало.

І хоча я не дуже люблю переписувати Вікіпедію…

Lillafüred – невеличке містечко-курорт, офіційно є частиною Мішкольца, хоча віддалений від «основного» міста на 12 км та розташований в гірській місцевості під назвою Bükk. Ці гори, в свою чергу, є частиною північних угорських гір, внутрішньо-західної частини Карпат. Курорт заснований графом András Bethlen. Сама ідея щодо заснування цього курорта прийшла графові в голову під час відвідання озера Hámori близько 1890 р. Названо містечко на честь його дружини, Lilla Vay.

Зараз цей курорт, судячи з антуражу, — задоволення для людей доволі заможних, але погуляти парком все одно доволі цікаво. Ще там є залізниця, яка, судячи з усього, раніше використовувалась для переміщення всього, що треба було переміщувати, а зараз розважає гостей. Того разу ми не попали на потяг, можливо, пощастить наступного…

Вже минув тривалий час, відколи я помітив за собою цікавість саме до вечірньо-нічної зйомки. Знимки геть інакші стають (особливо, якщо подовжити витримку та повністю розмазати людей).

Один недолік є, щоправда. Влітку треба гуляти до бознаколи, перш ніж можна буде так познимкувати. От ми в Празі й гуляли чи не до другої години ночі, потім неабияк здивувавши адміністратора на рецепції готелю, бо коли ми заселялись, там була зовсім інакша людина :)

Відколи тогоріч повернувся з матрасної мандрівки на Полісся, що мала місце в кінці червня — на початку липня, мене не відпускала думка навідатись туди восени. Надто вже гарно було влітку… Надто шкода недознятих сюжетів.

Цьогоріч ще з весни планував, що так чи інакше туди поїду. В вересні… Не склалось.

Втім, потрапити на те місце, хоча і в зовсім інакшому форматі, все ж вдалось. В кінці жовтня. Буквально на пів-години, під захід Сонця. Обмежував час: до рідного дому ще поза 500 км, а на наступний день — на роботу. Що ж, навіть ті півгодини дали бурю емоцій.

Найцікавіше, що своє емоційне ставлення усвідомив вже за кілька тижнів, адже на місці відчувалось все по-інакшому. Ось тут ми стрибали, бо стояти було нереально — мурашки миттю вилазили на ноги. Як не кусали, то це було щонайменше лоскітно. А туди вже не потраплю: ріка піднялась. А тут було таке пахуче різнотрав’я! Та й на дубі листя було і було…

Поблукав знайомими місцями та й поїхав домів. Варшавка дарувала радість руху — машин мінімум, населених мінімум, дорога нова. Але до дуба восени я ще приїду. Тільки раніше.

Здається, я вже писав, що Прага мене вразила. Напишу ще раз. І ще…

Хіба можна не хотіти туди потрапити? Навіть попри наявність ста мільйонів лемінгів туристів на Карловім мості?! До слова: я знимкував там близько опівночі, тихенько сварячись на купу людей, що не розмазувались навіть ND-фільтрами для повного щастя… знав би, що побачу на наступний день з оглядового майданчика вежі, ггг…

На цій площі, думаю, були всі, хто був в Празі. Ще й не один раз. Але погода балувала, то ж і я собі познимкував. Як і всі інші туристи, звісно. Хіба трошки градієнтом небо компенсував, аби контраст був приємніший (мені, звичайно). Ну і панорамку склеїв. Бо «не лізло».