Злапані моменти

Ще тогоріч відкрив для себе те, чого раніше не бачив: каньйони (нім. Klamm — каньйон, ущелина, розлом). Власне, в Буцькому каньйоні (в Україні) ми були, але він інакший. Каньйон Дністра, мушу зізнатися, не бачив. Чому ж тоді кажу, що “відкрив” для себе? Та тому, що ті, в яких на разі довелося побувати, дуже вузькі, глибокі, скелясті. Тобто правильніше було б казати “каньйони в Альпах”.

Почалося все в Gleirschklamm (при витоках Ізара, що протікає через Мюнхен). Цієї весни були в Höllentalklamm (фото, звісно, досі чекають обробки), а в серпні звозив батьків до Partnachklamm, про який сьогодні й мова. Точніше, не мова, а картинки.

Коротка довідка для зацікавлених: каньйон Partnachklamm було відкрито “для туристичного доступу” в 1912 році, тобто аж 104 роки тому. Назва Partnach походить від двох слів, індогерманського (?? indogermanischen) “Portn” (нім. Pforte — ворота, прохід) та давньонімецького (althochdeutschen!) “Aha” (Ache, Wasserlauf — джерело, потік води). Його “було закладено” близько 240 мільйонів років тому, на дні моря. Тоді то був ракушняк. Partnach “знайшов” собі новий прохід вже набагато пізніше, після льодовикового періоду, до часу якого мав інакше русло. Туристична “стежка” з’явилася тут ще у ХІХ ст., але в 1910-х рр. була розбудована Альпійським товариством (DAV, Deutsche Alpenverein) у зв’язку з величезною кількістю туристів. Більше інфо тут.

Далі — лише фотографії. Їх усього п’ять.

Рівно місяць (і, як підказує Юля, один день :)) тому поїхали ввечері після роботи збігати на Йохберг (Jochberg, 1565). Їхати до озера Вальхензее (Walchensee), над яким височіє Йохберг, недовго, парковка для машини присутня, маршрут маркований — вйо. Головне — не забути ліхтарики на спуск. Все ж таки в лісі темнувато. Повечеряли принесеним та пішли собі донизу.

Ось такий вид на озеро Штаффельзее (Staffelsee) відкривався з вершини.

Відпочивши та побавившися у веломеханіків (зраня в голову надійшла світла думка, що “живу” камеру варто перекинути в заднє колесо, що навантажене, а “ремонтовану” – в переднє, хоч спускати так гірко не буде), вирушили далі.

Одна картинка з Райстінга, акурат біля нашого готельчика.

Давно хотів спробувати велотуризм, але саме багатоденний. Ось нарешті додусили жабу, купили багажники, торби, а тут — вихідні, то ж вирішили пробувати…

Цілий веломаршрут вздовж річок Аммер та Ампер (наголоси в обох на перший склад) складає 206 км, втім, ми для проби проїхали половину. Неясно було, як піде і таке інше… Без пригод не обійшлося: на 13-му десь кілометрі в Юлі тріснула камера. Власне, причиною тріскання була температура, та й я накачав, аби накат кращий був. Він і був кращий… певний час. Тріснула пополам – розрив десь сантиметрів 10-13. Ги-ги. Помінєли, поїхали далі. Але замінна камера – клеєна. Позаяк клеїв я не дуже, що-10-км зупинявся підкачувати. Словом, Юлі було не дуже перший день… Але подолали.

Загалом за два дні проїхали близько 130 км, лише по маршруту – десь 100, тобто половину. Десь в ближчім часі надолужимо та доїдемо решту.

Мушу зазначити, що веломаршрут(и) складені дуже вдумливо: перетин з автошляхами мінімальний, а там, де доводиться їхати з машинами, інтенсивність руху майже нульова. Словом, однозначне задоволення: крути собі педалі і ні про що не думай… Такий собі специфічний велодауншифтінг.

#1. Початок маршруту.

І знову здрастьє :)

Як виявилося в процесі експлуатації, купівля двох велотримачів на машину була абсолютно виправданою: торік це дозволило взяти з собою роверки в подорож до Дрездена та поколесити вздовж Ельби та по Саксонській Швейцарії, здійснити кілька менш масштабних вилазок, а цьогоріч ми відкрили сезон возіння шосейників (в першу чергу через те, що від’їжджати від свого села в незвідані краї стає все довше й довше). Якщо хтось шукає тримачі – з чистою совістю рекомендую Thule ProRide 591. Зараз мені ліньки шукати, але за тестами ADAC то най-най-най з велотримачів, що є на ринку Німеччини.

Ще одним вдалим рішенням було призначено збирання мап навколишніх регіонів. Як виявилося ;) на туристичних мапах часто є пропозиції в т.ч. веломаршрутів, тому коли ліньки думати – відкриваємо якусь мапу та поїхали. А машина дозволяє швидко дістатися «на точку», не будучи залежним від примх Deutsche Bahn.

З регіоном «Синьої землі» (Das Blaue Land) та його центром Мурнау в нас взагалі любов ще з позаминулого року, хоча й дещо своєрідна: воно періодично вітає нас дощем. Втім, навіть дощі тут шикарні. Не обійшлося і цього разу, але поцяпало вже буквально під кінець закатки. Воно й добре: Юлі другий раз в житті на шосейнику педалити по мокрому було би не надто весело.

Інколи беру з собою під час поїздок роверком не тільки каву, але й фотоапарат. Добре, що в Юлі є маленька бездзеркалка :) мацьопка, але по якості, як колись вже зазначав, не поступається ВЧД.

Ніби й написав би щось щодо прогулянки, але й написати толком нічого. Вони майже завжди такі: лісок, озера, гори. Багнючка, щебінь, грунтівочка. Така от моя велобаварщина…