Тогоріч я (з якогось переляку) підписався в Ендомондо на змагання (challenge), яке краще назвати мотиватором — “2014 км за 2014 рік”. Ну, купівлею велосипеда це швидко було виконано, то ж на цей рік хотілося чогось більшого…
Позаяк взимку я хоч і катав, але до відчутних кілометражів не доходило, вирішив, що можна собі взяти за мету щось на зразок 10 км на день. То ніби 3650 км на рік. Троха си налякав, але лічильник запустив, кручу педалі, бігаю, трошки вибираюся в гори (ну, ще плаваю та взимку лижі були). Періодично споглядаю. Станом на сьогодні маю 1957 км. Теоретично мало би бути 1590 (бо 159-й день року), але буде відпустка, буде ще осінь чи не кожен день вдається вибратися роверком, то ж на разі особливо тішитися нічим.
Нащо то пишу? Навіть не знаю – раптом хтось захоче мотиватора безкоштовного. Мені статистику підбиває Ендомондо (історично склалося так, що я на ньому маю практично все прослідковане), то як хтось ним користується – можу поділитися, так би мовити, мотиватором. Або зробіть собі свій… Діло нехитре ж.
P.s.: розумію, що для певних моцних типу Юрка ці мої звитяги — курам на сміх, але для офісного щуря мене — вже щось.
Минулої суботи, коли Юля з командою була на тімбілдінгу, мені зраня кортіло кудись вибратись, доки погода дозволяла. Прогноз не збрехав: під вечір все ж пішов дощ, то ж я вельми вчасно зганяв роверком за місто, закупився та помив машину (всім ясно, чого дощ пішов?).
Ще раніше протягом тижня Strava мене злегка доколупувала на тему “виклику” під назвою “Пригодницька поїздка”. Виклик полягав у тім, щоби крутити педалі більше двох годин (враховувався лише час руху) та помежи того поїхати якоюсь дорогою, якою раніше не їздив. Та то ж як два пальці… вказівники є, бажання катнути є, але взяти GPS все ж таки не завадило: двічі вказівники я провтикував і блудив, їдучи, як бачив.
Загальна ідея (моя) полягала в тому, аби поїхати до озера в Штарнбергу, на яке в мене є багато літніх планів. Машиною я там був пару разів, але крутити педалі по асфальту не хотілося аж ніяк. До слова, велодоріжка пару разів все ж перетинає асфальтовану дорогу, але йде повз потічок Вюрм (Würm) в основному парками (в межах населених пунктів) та лісом (помежи них). «Одичавша гейропа» навіть має шматочок дороги через ліс асфальтованої. В’їзд автомобілями та мотоциклами не тільки заборонений, а й унеможливлений. Краса!
По дорозі успішно наздогнав чувака на шосері, який винирнув перед мною раніше, з приводу чого показав йому (в спину) язика. Зрозуміло, що він просто десь пинявся, адже я не поспішав через ліс гнати, як навіжений, натомість смакуючи сонячну погоду та близькість потічка. Ну й зупинявся собі камеру перечіпити з місця на місце. Середня швидкість була близько 15 км/год. Протягом педалекрутіння крізь ліс десь начисто відпало бажання купувати шосер…
А ще тут, вочевидь, треба вводити поняття баварського кілометра. То щось трохи схоже до гуцульського кільометра, позаяк в мене біля хати вказівник каже, що до озера 22 км, але на практиці 25, блуди чи не блуди. Та й по дорозі вказівники, які кажуть, що я проїхав від одного до другого раптом 500 метрів, не дуже збігаються ані з думкою велокомпа, ані GPS’а.
Відео змайстрував собі по приколу, жодної художньої цінності воно не несе. Але їхати було весело, можна готуватись до закаточки в 100+. Крутіть педалі. Спокій зберігати не конче — а от радіти життю варто ;)
Видел весной в зале много людей, которые готовились на море.
Странно: на море они не приехали… (замість епіграфа)
Якщо чесно, я й гадки не мав, що покупка велосипеда вчинить таке «диво». Крутіння педалей мені сподобалось і за літо я подолав ніяк не очікувані 908 км. Тут слід зазначити, що кілометраж набутий ровером, бігом, вплав, пішими походами.
Отже, як я вже сказав, не мала баба клопоту — купила поросє… А я купив не поросє, а роверко. Маючи компанію таких же пришелепкуватих і стан звичайного офісного айтішника-дохляка я лише посміхався на коментар продавців стосовно «за сотню-другу кілометрів приїдете на техогляд». Знав би я, як швидко та сотня-друга набереться…
7 парків — соло-закатка під настрій в неділю парками Львова.
До Янівського ставу сільськими дорогами та лісом з Ромком. Чудові лісові та сільскі грунтівочки.
МТВ на скелі Довбуша. Засраччя, багнюка, дощ, кам’янистий спуск, пальці болять від тиснення гальм. Шалена вкрутка в Сколе і …й собачий в плані посадки на потяг (за наявності квитків та багажних квитанцій — круто детективна історія). З Браммсом, Діваном, Ромком та Вєталем.
Минулопонеділкове соло (Назар сплив з теми) за маршрутом Солонка-Наварія-Басівка-Оброшине. Смачнюща кава біля оз. Глинна Наварія :)
Шкода, що гір було мало. Але так складалось. Зараз сподіваюсь дещо відігратись — тим чи інакшим чином — аби ситуація та зміни в житті не завадили отруєнню свіжим повітрям :P
В суботу катнулись в Орявчик з Костею, Юльцею, Філом унд компані. Там я вперше став на лижі, що давно вже обіцяв другану Ромкові (та, Тобі!) та Юльці. Правда, Юльці – в обмін на обіцянку пробувати борд. Раптом попре більше?
Згадую, як вчився їздити автомобілем і вперше розігнався до 45 км/год по Науковій. Тоді дозволили включити четверту (!!!) передачу! Та то ж Формула-1, холєра, була! Так і з лижами. На відео – гальмо гальмом, але в житті то відчувалось як болід. Словом, посмійтеся теж:
Рівно рік тому я пробіг 1,3 км за 9:58 хв та здох. А сьогодні, після місячної перерви, відносно легко дались 6,5 км за 45:29… За цей рік позаду лишились майже 350 км, на які було витрачено 1 день, 15 годин та 5 хвилин. І півмарафон.
Початок серпня ознаменувався двома туристично-спортивними здобутками, чому я, ворона, дуже тішусь. По-перше ми з Ростиком минулого четверга, планувавши просто побігати для задоволення та фізичного навантаження, несподівано (!) пробігли півмарафон. За цей забіг особисто я мав три рекорди: 1 година бігу – 9,85 км; 10 км – 1 год 0 хв 56 сек; півмарафон – 2 год 20 хв 04 сек.
А наступним акордом після цього став похід на гору Хом’як. Треба зазначити, що на Ґорґани я ще не ходив жодного разу в житті (взагалі мало де по Карпатах бував), відтак що таке цокоти — не знав :) тепер знаю. Цілком матрасний підйом від КПП урочища Женець (червоне маркування) закінчився підйомом на 220 метрів на кілометр від полонини Бараня. Альпійка та камені – лєпота. Спуск був не менш веселим. Зате повезло з ночівлею: на полонині Хом’яків було 4 (!!!) компанії з наметами. Навіть пісень ніхто не горланив. Наступного дня злізли в урочище Женець та й пішли в Татарів – аби повернутись додому засвітла.
Може, автомобілістам в пригоді стане: дорога Львів — Івано-Франківськ через Калуш-Долину: покоцаний Болехів, пи… пухнастий звір в Долині, решта нічогенько. Через Рогатин, Бібрку: Галич та Бурштин — асфальт вирізаний, ще не залитий; Рогатин — місцями погризений, ще не залитий, від Рогатина до Нових Стрілищ годящо, біля Нових Стрілищ пи.. ну, ви вже знаєте, пухнастий звір, далі місцями так-сяк і вже від Бібрки до Львова заасфальтовані всі ями. В Бібрці — повна Бібрка.
Не вистарчає: 1) дзеркала заднього виду; 2) покажчиків поворотів; 3) стопи не світяться. Люди-люди, їх мільйони, їх мільярди, хай їм грець…, водії вчора попадались нормальні. На диво.
За уїкенд катнув трошки менше 30 км, але для мене це як Тур-де-Франс! Дуже класно, що взяв разом з роверами тримачі для того, аби їх можна було машиною возити — фактично, самим ровером возився там, де хтів. Та й завтра везти віддавати два ровера буде легше.
Потихеньку вникатиму в тему, може, на наступний сезон розживусь.
